— Зациклити камери — не таке складне завдання. Тут можна було нічого не вигадувати, — Алекс важко дихала, тягнучи черговий системний блок. Охочих допомогти вистачало, особливо наполегливо пропонував допомогу Карім, але вона нікому не довіряла свої речі.
— Так. Але залишається людський фактор. Моя колега помітила наші збори…
— Не запізно ти про це розповідаєш? — дівчина аж зупинилася на пів шляху, і Марк ледь у неї не врізався.
— Це не проблема. Уже не проблема.
Алекс співчутливо подивилася на нього й, схоже, навіть хотіла щось сказати, але обмежилася кивком і продовжила шлях.
— А як щодо твоїх недомовок? — уточнив Марк. — Твоя обіцянка в силі?
— Я зроблю все від себе залежне, щоб захистити кожного члена команди. Навіть тебе.
— Радий, що ти мене так виділяєш, — беззлобно хмикнув Марк.
У порту зібралося значно менше людей, ніж на заводі. А з порту їх вийде ще менше. Від самого початку планувалося, що підготовку до місії пройде більше людей, ніж буде залучено. Це дозволяло не «перебиватися» ким є, а справді відібрати найкращих.
За планом діяли п’ятьма невеликими тактичними групами, щоб не привертати увагу та легше переміщатися по Острову. Три групи по п’ять людей на чолі з Марком, Елізою та Давидом заходили з різних частин Острова і об’єднувалися перед ангаром із Машиною. Далі справа була за Елізою з Марком, а інші члени команди в цей час забезпечували їм безперешкодну роботу та прикривали. Інші дві команди з техніками прямували до центру управління безпекою та брали його під свій контроль, щоб позбавити Острів «очей» та надати віддалений доступ для головної групи техніків на чолі з Алекс, на захисті якої, а також двох пілотів, залишалась остання тактична група.
10:40
З порту вони виїхали на катері до наступної й останньої зупинки перед Островом — невеличкого приватного гідропорту. Він, як і всі місця, де вони облаштовувалися, розташовувався далеко від великих міст і не привертав зайвої уваги. Окрім цього, це був найближчий гідро- та аеропорт до Острова. Там на них чекав літак, що його обіцяв Стівен.
На Острів часто прилітали інвестори, під яких і замаскувалася перша тактична група. Це давало змогу безперешкодно приземлитися на Острові та дещо простіше по ньому пересуватися, принаймні частині людей. Так, це додавало й ризиків, бо періодично Йорґен активно супроводжував гостей протягом усього часу перебування. Але цю частину плану Стівен брав на себе, бо останнім часом науковець повністю віддав йому цю діяльність, приєднуючись до екскурсій тільки в разі потреби. І Стівен мав простежити, щоб така необхідність і бажання в керівника Острова раптом не з’явились.
Літак виявився якраз у стилі Стівена та інвесторів: бізнес-джет, достатньо просторий та комфортний для групи людей, які вирішили святкувати корпоратив у небі, але дещо, м’яко кажучи, не пристосований для потреб його нових користувачів.
— Хоч не пишно, та затишно. Сподіваюся, ми вліземо, — оцінила Алекс, коли вони ввійшли до літака та знову взялися переносити обладнання. Проте тепер його треба було ще й встановити, на що знадобилося більше часу.
— Зате шампанського — як на весіллі, — оцінив бар Карім.
— Тільки не чіпай! — одразу наказала Еліза. — Це на новий день.
Пілоти зайняли свої місця в кабіні та вивчали літак, щоб бути готовими до позаштатних ситуацій. А таких могло бути достатньо.
Еліза відчула, що наближається напад. Добре, що це помітила Алекс та швидко затягнула подругу в туалет. Хай би що між ними відбувалося, просто дивитись, як мучиться Еліза, вона точно не збиралась.
— Дихай, — тихо командувала Алекс. — Глибокий вдих, спокійний видих.
— Усе добре, я тримаюсь, — Еліза схопилася за раковину й намагалася встояти на ногах.
— Сідай!
— Не треба.
— Сідай! — ледь не силою Алекс усадила Елізу на підлогу. — Що в тебе з собою?
— Анальгін, — засміялася дівчина. — Я добре підготувалася.
— Ти взагалі адекватна? — пошепки насварила її Алекс. — Ну, може, якщо напад стався зараз, далі все буде гаразд, — спробувала вона підбадьорити подругу.
— Ми так завжди сподіваємося.
Ледь стримуючи крик, Еліза вигнулася, напружуючи кожен м’яз.
— У вас усе добре? — хтось застукав у двері.
— Дідько, Марк, — ледь чутно прошепотіла Алекс, а потім гучно відповіла: — Так, нема чого хвилюватися, — вона тримала Елізу за руку й погладжувала по спині. І хоча це не допомагало так, як знеболювальні, та іноді дозволяло сконцентруватися на відчуттях дотику замість болю.