— Ти про що? — тихо відповів Стівен, все ще роздивляючись краєвид за вікном.
— Хакерська атака на Острів. Викачали всі наші дані. Чи то нападники занадто розумні, чи наші техніки некомпетентні ідіоти, — Йорґен узяв пляшку з водою зі столу біля дивана та відпив. — Треба щось негайно вигадувати.
— Трохи не твої компетенції, — обережно зауважив Стівен.
— Так, але я відповідальний за все. Пропонуєш розслабитися та пустити все за течією?
— Взагалі-то непогана ідея, — Стівен обернувся й підійшов ближче до науковця. — День скоро закінчиться. Що їм дасть кількагодинне володіння цими даними?
— Боюся, якщо вийшло раз, то вони зможуть це зробити знов.
— Але хто вони?
— Хотів би я знати…
— А пам’ятаєш, — Стівен по-хазяйськи дістав пляшку вина з бару та налив у келихи, — як ми починали цей проєкт?
— Чого це ти? — не очікував такого повороту Йорґен, і радше за інерцією, ніж за бажанням, узяв келих.
— Згадалося. Тоді теж відчувалася відповідальність та нерозуміння, за що хапатися спершу, — Стівен зробив ковток. — Еліза прибігла до тебе ледь не в сльозах. Галасували, що скоро кінець, треба бити на сполох, попередити всіх. Ми теж пересрали, правду кажучи, — він усміхнувся. — Всі дослідження це підтверджували, чого б не повірити? Тікати нікуди, довелося щось вигадувати. Досі дивуюся, як нам удалося.
— Дивніше, що нам узагалі ідея петлі прийшла в голову, — Йорґен крутив напій у руках, роздумуючи: зробити ковток чи ні. З одного боку, Стівен має рацію, особисто від нього зараз мало що залежить. Але ось так розслабитись… Чи можна? — Гадаєш, зараз теж необхідно щось несподіване утнути з цією атакою?
— Або дозволити персоналу з цим розібратися. Ти ж для цього їх і підбирав. Настільки їм не довіряєш? — Стівен розвалився на дивані.
— Ти ж мене знаєш. Я й літаки не люблю, бо за штурвал не пускають, — науковець зробив ковток та присів на крісло навпроти свого друга. — Можливо, ти й маєш рацію. За кілька годин усе повернеться в норму, нема чого нервувати.
— Чекати — не твоя сильна сторона, — розсміявся Стівен. — Я взагалі дивуюсь, як ти не запустив Машину, щойно її зібрали.
— Та я ледь не посивів, коли її вмикав.
— Бо посивів до того.
— Слушне зауваження, — Йорґен розсміявся разом зі Стівеном. — Прикро, що не вдалося збільшити цикл.
— Ти зробив усе, що міг.
— Я сподіваюся, ти справді так вважаєш.
Повисла пауза, яку вони заповнили вином.
— Коли ми вперше крутнулися в петлі, — голос Стівена затремтів. — Я опинився вдома й побачив Марію знову живою — я був щасливий.
— Я уявляю…
— Вона не розуміла, що сталося. Гадала, це був якийсь страшний сон, і я не хотів її розчарувати. Ми прожили той цикл так, ніби звичайне життя. Ну, ті кілька днів циклу. Я хотів проводити весь час із нею, але, щоб підтримати легенду, відлучався у справах, працював із дому. Все, щоб ілюзія тривала.
— Мені здавалося, вона знала про Машину ще на етапі розробки.
— Ні, — похитав головою чоловік. — Я не казав їй. Вона би зверталась до моєї совісті та просила винести це на загал, щоб людство підготувалось. І, впевнений, комусь би про це розповіла. Тому я не ризикував.
— Важко таке приховувати.
— Якось виходило. Цілий цикл нормального життя. Хоча і скорочений.
— І все ж вона отримала додатковий час. І ти теж.
— Так. Шматочок часу.
— Ти ж розумієш, що без петлі не мав би й цього? Ніколи б не зміг попрощатися, надолужити все, що хотів.
— А от ти вирішив, навпаки, віддалитися та зробити все, щоб Еліза тебе зненавиділа.
— Як ми вже колись обговорювали: у кожного свій шлях.
— Хай скільки б шансів життя нам давало, якийсь ми все одно згаємо, — Стівен налив та промовив тост. — За незгаяні шанси та час.
20:21
Щоб розчистити командам Елізи й Марка шлях до ангара, третя команда перетягувала увагу на себе. Вони влаштовували маленькі диверсії та відводили охорону подалі від основного складу.
Поки що все йшло по плану й досить спокійно. Марку навіть здалося, що вдасться дістатися до ангара швидше, ніж очікувалось. Це створювало проблеми, бо про них могли дізнатися раніше запланованого часу. А це, своєю чергою, призведе до того, що доведеться довше тримати оборону. Вони мають увімкнути темпускопи опівночі, а відбиватися три з половиною години — нелегко.
Команди були розосереджені по периметру — по одному або по двоє. Марк тримав Елізу біля себе. Вони вмостилися трохи віддалік, серед зелені, якої вистачало і у внутрішньому колі будівель. Камери їм були не страшні, а от сонце, яке все ніяк не заходило, легко могло їх видати, якщо раптом хтось захоче прогулятися поряд.