— Друга технічна група вже на місці, — відзвітувала Алекс. — Чекаємо на першу. Щойно повністю перехопимо контроль над Островом — заходимо. Нашу присутність ще не виявили.
— Ми справжні ніндзя, — хіхікнула Зої, яка фактично керувала другою тактичною командою (хоча головною там була Еліза). Здається, саме Зої найбільше отримувала задоволення від цієї афери.
— Сподіваюсь, острівні техніки не стануть пручатися. Не хотілося б жертв, — зітхнув Марк.
— Транквілізаторів вистачить, — заспокоїла його Еліза. — А от патронів не забагато взяли? Ти ж розумієш, тренування допомогли тільки морально, — усі несли рюкзаки, набиті необхідними речами, зокрема набоями. Через спеку лямки швидко натирали шкіру, навіть захищену одягом, а до ваги тіло так і не змогло звикнути.
— Краще мертвими будуть вони, ніж ви, — втрутилася в розмову Алекс. Їй легко говорити, вона залишилась у прохолоді літака й не має лазити крізь острівні джунглі та долати на пузі всі місця, де їх можуть побачити.
— Головне, щоб у острів’ян не атрофувався механізм самозахисту, — Марк приліг на землю та потягнув за собою Елізу. Повз них проїхав квадроцикл.
— Може, у них узагалі все атрофувалося, — вставила Зої. — Нас так і не засікли.
— Бо ми граємось у фокусників: переводимо увагу на одну руку, поки все робимо іншою, — пролунав у навушниках голос Давида. — А в нашому випадку ще й, образно, асистентка допомагає.
— Я теж очікувала від Острова більшого. Занадто легко нам удалося так далеко зайти, — коли небезпека минула, Еліза трохи піднялася над своїм сховком та роздивилася навколо. — Забагато спокійних циклів вони пережили й переймались тільки дослідами та власними справами.
— І все ж не втрачаймо пильності, — нагадав Марк. — Якщо нам щастить зараз, це не означає, що й далі так буде.
— «Щастить», — фиркнула Алекс. — А підготовка і план — то так, забавки?
— Ти навіть не уявляєш, як багато залежить від удачі, — з нотами суму в голосі відповів Марк. Алекс не стала сперечатись. А Еліза, побачивши вираз обличчя свого партнера по сховку, мимоволі торкнулася місця, де висів армійський жетон.
20:33
До кабінету увірвався один з офіцерів служби безпеки.
— Пане Ґелук, вибачте за нахабність, — говорив він, намагаючись відновити ритм дихання. Схоже, він так поспішав, що аж біг. — Ви потрібні в безпековому центрі.
— Що сталося? — розслабленим від вина голосом спитав Йорґен, впевнений, що вони ніяк не можуть упоратись із хакерською атакою.
— На Острові чужі.
— Що? — скочив Йорґен. Цього він ніяк не очікував. Кожного разу, коли Острів атакували, служба безпеки знала про це раніше, ніж берці солдат зі спецзагонів торкалися берега.
— Озброєні, добре підготовлені. Вони прямують до Машини, — продовжив офіцер. — Я вас супроводжу, наразі тут небезпечно.
— Цей день не може стати ще гіршим, — кинув Йорґен і вже було збирався йти, як почув Стівена.
— Може.
Йорґен обернувся, очікуючи пояснень. Стівен презирливо дивився на свого друга. Хоча навряд чи зараз він вважав його другом.
— Почекай мене за дверима, — наказав Йорґен офіцеру, а коли вони залишились наодинці, звернувся до Стівена: — Що ти цим хочеш сказати? Невже ти в курсі, що коїться?
— Ми упустили один момент під час спогадів, — протягнув Стівен.
— Зараз точно не час для цього…
— Коли ми тільки почали шукати способи порятунку, петля часу не була в пріоритеті.
— Переходь до суті.
— Ми були месіями, від яких чекали порятунку. Пропонували купу варіантів.
— Стівене…
— А потім Еліза захворіла. Ніби захворіла, ніхто так і не зрозумів, що це. І ти вхопився за петлю. За створення Машини часу, найхимернішої ідеї, до речі, з усіх. Боявся, що донька будь-якої миті помре, і вирішив соломки підстелити. Щасливчик довбаний! — Стівен посуворішав. — Тільки от вона живіша всіх живих, паскуда невдячна!
— Це вже занадто! — Йорґен хотів піти, але Стівен міцно стиснув його плече.
— Вона не помирала, а ти вже шукав, як продовжити її життя. Марії так не пощастило.
— Невже? — сердитим став і тон Йорґена. — Вона теж жива. Оживає знову і знову, як ти і просив. Ми збільшили цикл через тебе! Що теж було поганою ідеєю, до речі. Може, тому Машина й почала давати збої. А все для того, щоб дати тобі ці три дні з дружиною!
— То тепер я винний? — сичав Стівен. — Я просив знайти ліки, просив вилікувати її, а не кожного, бляха, довбаного циклу дивитись, як вона помирає!