— Це був твій вибір, — опустив погляд Йорґен. — Ми нічим не можемо допомогти. Хвороба занадто прогресувала, вже запізно.
— Ти просто не хочеш витрачати ресурс на когось, окрім своєї дорогоцінної донечки, — злився Стівен.
— Може, залишимо поки що ці розмови? У нас до Машини часу прориваються. Якщо її почнуть зламувати й зіб’ють цикли… — спробував привести його до тями Йорґен.
— Її не зламувати будуть, а нищити, — на обличчі Стівена розквітла самовдоволена усмішка.
— Якого?..
— Це все, Йорґене. Завтра нарешті настане. І здогадайся, хто йде в авангарді?
— Вона тут? — Йорґен зблід. Стівен мав рацію — може бути й гірше. — Ти не розумієш! Машину просто так не вимкнути! — науковець ледь не перейшов на крик. — Що ви хочете зробити? Тут усе злетить під три чорти, — він спробував набрати когось біля Машини часу, але зв’язок не працював.
— Ти вже нічим не зможеш зарадити, — зловтішався Стівен. — Ніхто вже не оживе.
— Ти з глузду з’їхав, — втративши інтерес до Стівена, Йорґен поліз до сейфа по пістолет.
— Якщо хочеш ще пожити, раджу скоріше з’їбатися з Острова, — Стівен попрямував до виходу. — Принаймні я так і зроблю.
На виході офіцер спробував його зупинити, але Йорґен не дозволив.
— Хай іде, — кинув він, нарешті впоравшись із кодом. Вхопивши пістолет, він кивнув офіцеру, що треба йти, і вони поспішили до центру безпеки, поки Стівен попрямував до свого джету.
«Дідько! — лаявся Йорґен. — Як усе невчасно!»
21:20
— Ось наше везіння і скінчилося, — промовив Марк, ніби тільки цього й чекав. По всьому Острову завили сирени. Тепер можна було забути про те, щоб пройти непоміченими.
— Вони не знають, де ми. Тільки знають, що на Острові чужі, — звітувала Алекс. — Група Давида на підході до вас.
— Тоді сидимо максимально тихо, поки… — почав Марк, але миттю спрацювали закони Мерфі: все, що може піти не так, — піде не так. А якщо щось може піти не так у кількох напрямках, воно завжди піде так у найгірший спосіб.
Прямо навпроти Елізи, ніби нізвідки, з’явився охоронець. І не просто патрульний у літній формі, а справжній спецпризначенець у повному екіпіруванні, броні, в шоломі та з автоматом у руках.
— Центр, я їх знай… — не встиг він закінчити фразу, бо на нього налетів Марк. Проте це було необов’язково: зв’язок контролювала команда Алекс, яка постаралася, щоб до безпекового центру повідомлення не дійшло.
А от уся охорона поряд побачила, що трапилось. Ховатися далі не було сенсу. До чужинців потягнулися нові супротивники. Радувало тільки те, що наразі команди Марка та Елізи чисельністю переважають охоронців Острова. Але те, що їхні люди були розосереджені, тепер грало їм не на користь. Кожен міг будь-якої миті потрапити в оточення.
Марк боровся з охоронцем, який їх знайшов, не дозволяв йому підняти зброю та направити на когось із порушників. А якщо бути точним, то на Елізу. Вона знову заклякла на місці, так само, як і під час тренувань, хай що б їй казав Марк.
— Рухайся! — гаркнув він.
Інші члени команди теж вступали в бій. Зої спробувала вистрелити транквілізатором, але через броню він пройти не міг. Дівчину це не зупинило. Вона швидко підлаштувалася під обставини: з акробатичною грацією стрибнула своєму опоненту на плечі та запхала дротик із транквілізатором у вузький простір між підборіддям та шиєю. І ледь не отримала кулю. Врятувала швидка реакція й падіння знешкодженого охоронця.
Стало зрозумілим, що більше такий фокус не спрацює. Охорона використовувала звичайну вогнепальну зброю й зовсім не збиралася щадити порушників.
Один з охоронців, зрозумівши, що Центр їх не чує, хутко полишив своїх колег та, стрибнувши у квадроцикл, поспішив доповісти про ситуацію особисто, паралельно сповіщаючи всіх навколо.
— Один тікає! Ми не зможемо його перехопити! — крикнув чоловік із Корсаків, який у цей момент боровся з іншим охоронцем. Накинувши на шию опонента мотузку, він душив його, поки той не обм’як. Якщо пощастить, відбудеться легким запамороченням.
А ось іншому його колезі, який вирізнявся високим зростом та міцною статурою, дісталося більше. Поки здоровань відволікся на іншого Корсака, чоловік із команди Елізи зарядив йому прикладом по потилиці. З першого удару той тільки підкосився, але другий повалив його на землю.
— Підкріплення вже близько, — підбадьорювала Алекс. — П’ять хвилин.
— От тільки їхнє підкріплення може прийти швидше, — зауважила Зої, ухиляючись від чергової атаки. Вона рухалася впритул до острівного спецпризначенця, щоб ні він, ані його люди не могли застосувати вогнепальну зброю.