Алекс мала рацію щодо оманливого зовнішнього вигляду ангара. Зайшовши всередину, Еліза таки офігіла. Бачити це все на кресленнях — одне, а в реальності — масштаби споруди заворожували. Та й сама Машина навіювала трепет лише своєю присутністю.
— Підключайтеся до мережі, поки вас не помітили, — наказала Алекс. — Потім будете роздивлятися.
Технік із першої команди швидко впізнав потрібну панель майже одразу біля входу, обережно її зняв, провів маніпуляції з дротами та підключив передавач. За кілька хвилин Алекс отримала доступ і сюди.
На черзі було виведення персоналу.
— Пані та панове, — промовила Еліза, виходячи на видне місце. Акустика робила свою справу, її голос лунав по всьому ангару. — Для спрощення…
Про порушників на Острові знали, але в ангарі вважали, що сюди їм ніяк не дістатися, тим більше крізь заблоковані зсередини двері. Ніхто не міг подумати, що серед них був зрадник. Тож поява Елізи з супроводом спричинила нервову метушню.
Якийсь відчайдушний технік кинувся до пожежного щитка, де, окрім вогнегасника та сокири, висіли ще й пістолети. Та один із Корсаків швидко відреагував на його випад і вистрелив у «героя» транквілізатором.
— Отже, по-хорошому не вийшло, — зітхнула Еліза. — Що ж, спробуймо ще раз. Для спрощення вашого і нашого життя пропоную дослухатися до наказів та звільнити приміщення в нашому приємному супроводі. Усі виходи під нашим контролем, зв’язок та виклик служби безпеки не працює, вас оточено, тож давайте без геройства.
Цього разу ніхто не бунтував. Схоже, деякі люди, основну частину з яких складали науковці, впізнали Елізу. Якби вона й сама придивилася, то згадала б кількох батькових колег. Та дівчина не звертала на обличчя жодної уваги.
Хтось із працівників усе ж спробував мляво пручатися, проте побачивши ще й реальну зброю, вони вирішили не випробовувати долю. Більшість людей все ж таки не дуже полюбляла помирати, навіть знаючи, що наступного циклу оживуть. А усвідомивши причини використання транквілізатора замість наявної зброї, вони слухняно підкорялися подальшим наказам.
Перша та друга команди виводили персонал із Машинної зали до підсобних приміщень, ближче до головного входу. Там вони мали просидіти під наглядом членів команди, не задіяних у вимкненні Машини, до кінця місії та в разі небезпеки разом із ними евакуюватися. Тож без потреби їх намагалися не знерухомлювати.
У залі з Машиною залишилися тільки Еліза та Марк.
— Готова?
Вони стояли пліч-о-пліч перед пристроєм, який змінив життя всього світу, й не могли відвести погляду. Оптимістичні думки — про те, як зміниться та покращиться світ, коли повернеться майбутнє, змінювали депресивні — що кінець світу все ж таки настане або що вони своїм втручанням зроблять тільки гірше.
— Зробімо це! — зібравшись, упевнено відповіла Еліза.
Вони дістали темпускопи з рюкзаків, встановили в потрібні місця й взялися налаштовувати їх. Поруч із Машиною відчуття фатальності дій ставало яскравішим. Еліза ніяк не могла сконцентруватися і раділа, що в них ще є достатньо часу.
22:05
Коли Йорґен зайшов до лабораторії Орли, та поспіхом збирала речі та копіювала дані на зовнішні диски.
— Я наказав евакуюватися, — суворо промовив Йорґен.
— Щось не бачу тебе в авангарді втікачів, — Орла навіть не глянула в його бік. — Я так розумію, це все?
— Схоже на те. Тільки не знаю, в яких масштабах, — у голосі відчувалася байдужість. — Тут Еліза.
— Як швидко вони ростуть, — саркастично прокоментувала Орла. — Сказати по правді, я не здивована. В неї завжди був бунтівний характер, — вона підійшла до холодильника з прозорими дверцятами та витягла стійку з п’ятьма пробірками. — Це остання вакцина. Я так розумію, ти тут заради неї.
— Не недооцінюй себе, — усміхнувся Йорґен, опустивши очі.
— От давай тільки без підлабузництва, — вона ковзнула очима по вмісту холодильника, але так нічого й не взяла. — Шприци в шухляді за тобою. Я не знаю, скільки триває ефект і чи потрібна ревакцинація. За тиждень важкувато таке виявити.
— Дякую тобі, Орло. За все.
— Тільки обійматися не лізь. Кажеш так, ніби… — Орла зустрілася очима з Йорґеном. Його вибачливий погляд був красномовнішим за слова. — Слухай, я розумію, вона твоя донька, п’яте-десяте, та не будь дурнем. Ти вже не в тому віці та статусі, щоб геройствувати.
— Хочу стрибнути в останній вагон. Подивимося, може, не доведеться.
— Що ж, тоді можу тільки побажати тобі удачі, — Орла підійшла до нього так близько, ніби справді хотіла обійняти, але в останню мить передумала. На її диск якраз скопіювалася інформація про дослідження, а може, й інші дані Острова.