— За протоколами безпеки я мав би тебе зупинити та вилучити диски.
— Ніби зараз протоколи працюють.
— Тому й не зупиняю. Сподіваюся, тобі це допоможе, — кілька секунд вони просто дивились одне на одного. Та часу для зволікань не було. — Там чекають двоє охоронців. Проведуть тебе до евакуаційного транспорту.
Орла вдячно кивнула, склала залишки речей у рюкзак і пішла до виходу.
— Ти страшна людина, Йорґене. Але я рада, що працювала з тобою, — не обертаючись, промовила вона й поспішила до свого супроводу.
Йорґен поглянув на годинник: до опівночі залишалося зовсім небагато часу. Він очікував, що все відбудеться саме на стику петлі. Обережно відкривши пробірки, він набрав вакцину у шприци, на випадок, якщо якийсь упаде чи розіб’ється. Залишитися з пустими руками в таких обставинах було занадто ризиковано.
— Ну що ж, — промовив сам до себе, закінчивши з приготуваннями. — Як кажуть, момент істини настав.
Острів ніколи не здавався таким безлюдним та лиховісним. І темінь тільки підсилювала гнітючі відчуття.
22:40
Машина часу перетворилася на справжній бункер. Усі можливі входи-виходи та двері зачинили, стелю засунули металевими панелями. Тепер можна було не переживати, що хтось прорветься до них і заважатиме встановлювати обладнання.
Темпускопи поставили з двох боків від Машини та під’єднали до її живлення. Для звичайної роботи їм вистачало й акумуляторів, але для теперішніх цілей — цього було замало. Поки Марк тягав дроти з одного кінця приміщення до іншого, Еліза налаштовувала самі прилади.
— Тепер треба змінити налаштування Машини, — коментувала вона свої дії.
Для цього Еліза підключила до Машини одноплатний комп’ютер — непримітну маленьку коробочку, навіть без екрана та маніпуляторів. Він виконував роль передавача, щоб дати можливість Алекс скеровувати роботу Машини за віддаленим доступом.
— Готово, Алекс! Можеш починати, — відзвітувала Еліза.
— Ніби все встигаємо, — звірившись із годинником, Марк укотре прочісував периметр приміщення. Впевнившись, що все чисто, він вимкнув зв’язок та подав знак Елізі зробити те саме. — Щойно все підготуємо — відправляємо людей до літака. Я лишаюся з тобою.
— Ми про це не домовлялися, — дівчина теж відключила навушник.
— Послухай, я не наївний дурник. Я здогадуюся про можливі наслідки, — хоча їх не могли почути, Марк говорив тихо. — А ще я знаю, що якщо щось може піти по пизді — воно піде. І тобі потрібен хтось поряд для підстраховки.
— Я не хочу, щоб ти собою ризикував, — відрізала Еліза.
— А ризикувати одразу всіма хочеш?
Еліза промовчала.
— Не розумію, чому ти сама наражаєш себе на небезпеку, хоча прагнеш повернути майбутнє, мабуть, більше за всіх.
— І не треба. Так просто… правильно. І ти мусиш із цим погодитися. До того ж вірогідність, що нас хтось перерве… — вона зібралась увімкнути зв’язок, щоб точно завершити цю розмову.
— Аж ніяк не нульова, — закінчив за неї чоловічий голос.
Марк хотів різко обернутися та атакувати незнайомця, але голос передбачив це.
— Без різких рухів, будь ласка. Я зі зброєю. Підніміть руки вгору. Судячи з того, чим ви тут займаєтеся, помирати зараз точно не у ваших інтересах.
Марк поволі став повертатися з піднятими руками. Він не надто здивувався. З ними говорив світловолосий науковець, якого він бачив на фото до численних статей в інтернеті: Йорґен Ґелук, керівник Острова.
— Батько? — почув він здивований голос Елізи. Вона стояла за кілька метрів зі зброєю, наставленою на нього. — Але як ти сюди потрапив?
— Ніби ти не знаєш про мою завбачливість та параною. Не всі секрети Острова є на кресленнях. Одні двері можна відчинити вручну, якщо знати як, — у голосі Йорґена прозвучав сум. — Послухайте, я не хочу вам зашкодити. Ще не пізно все владнати. Залишіть Машину в спокої.
— Ні! — крикнула Еліза, можливо, занадто емоційно. — Це ти послухай! Досить цієї брехні і мені, і світу.
— Скоро вона закінчиться! — радісно озвався науковець. — Ліки є. Мені треба тільки перевірити їх на тобі, і ми зможемо…
— В сраку твої ліки, — зі злобою гаркнула Еліза. — Я більше не поведуся на твої обіцянки. Хочеш знову випатрати мене?
— Про що ви? — не зрозумів Марк. — Що за ліки?
— Вона тобі не розповідала, — не дуже здивувався науковець.
— Досить базікати. Чи, може, тобі цікаво, що таке зайва дірка в черепі? — Еліза нарешті ввімкнула зв’язок. — Алекс, що в тебе?