— Боляче, — шепотіла вона.
— Вибач, сонечко. Це востаннє, обіцяю, — він поцілував її в лоб та обережно опустив на підлогу. Одні з дверей бункера відчинилися й увійшло двоє. Схопивши Елізу, вони швидко попрямували до виходу.
Йорґен проводив поглядом доньку з її рятувальниками, аж доки вони не вийшли з ангара. Марк так само. Жодних лицемірних «до побачення», жодних останніх слів. Наразі це все, що вони могли зробити.
— Марку, ти ще на зв’язку? — почувся голос Алекс.
— Так.
— Ми чекатимемо тебе до останнього. Поквапся.
— У мене свій транспорт.
— Ти про що? Зараз не до жартів. Увесь Острів евакуюється, треба вшиватися!
— У нас із Йорґеном ще є незавершена справа.
— Марку! Не геройствуй!
— Подбай про неї, будь ласка, — тихо попросив він і перестав відповідати. Зібравши залишки волі, Марк продовжив свій шлях до другого темпускопа.
У цей час Йорґен попрямував до панелі керування, важко долаючи додаткову гравітацію. Він повернув за ріг Машини, наблизився до необхідного пульта й відкрив меню на сенсорній панелі.
— Готово! — невдовзі крикнув Марк, коли з другим темпускопом було завершено. — Що далі?
Радіозв’язок, на диво, все ще працював, але вони вже не чули розмов інших людей. Тепер їх залишилося тільки двоє. І Машина.
— Треба відключити систему управління перенавантаженнями. Невеличка панель із тумблерами на частині Машини з боку головного входу, — Йорґен налаштовував хроно-синхронізатори на потрібну дату: на дванадцять мільйонів років уперед. — Це треба зробити разом із відключенням запобіжників перенавантаження, інакше Машина спробує перезавантажитися до попередніх налаштувань.
— Дідько, з цією гравітацією шлях не маленький.
— Вибач, але помінятися не вийде. Забагато пояснювати, — Йорґен якраз дістався до панелі керування, і зараз вони з Марком могли побачити один одного. — Чи ти передумав? Останній шанс, — чоловіки обмінялися поглядами. Зараз для них обох не мало значення, виживуть вони чи ні. Тягар відповідальності за інших, який кожен із них звик нести по-своєму, не тільки давив, а й підштовхував уперед. І хоч як би пафосно це звучало, життя цілого світу тепер залежить від двох незнайомих дурнів, які опинилися тут через жінку.
— Ніби в мене є вибір, — буркнув Марк та з максимально можливою швидкістю поспішив до наступної і останньої точки з призабутим відчуттям невпинності часу.
— Гарантій немає для будь-якого варіанта, — продовжив розмову Йорґен. Це відволікало від важких думок, які заважали сконцентруватися.
— Тоді нам немає чого втрачати, — відвернувшись, Марк уже не бачив Йорґена. Іти ставало трохи легше — чи від того, що тіло звикло до нового спротиву, чи щось змінилось.
— Прикро, що знайомимося за таких умов, — за хвилину порушив тишу ефіру Йорґен. — Можна трохи вилити душу? — спитав і, не дочекавшись відповіді, продовжив. — Найбільше шкодую, що Еліза мене зненавиділа.
— Тобто те, що все людство відчуло деякі незручності, тебе не хвилює?
— Особисті мотиви завжди переважують.
— Гадаю, — промовив Марк після паузи, — вона змінить думку. Якщо виживе.
— Для цього ми і стараємось, — усміхнувся Йорґен. Він усе ще боровся з налаштуваннями та стежив за часом. Ідеальний момент для відключення — опівночі, щоб точно не дати Машині можливості перезавантажитися.
— Добре, я біля панелі, — нарешті озвався Марк. — Що робити?
— За моїм сигналом треба опустити три тумблери ліворуч та підняти важіль. Треба встигнути до опівночі.
— Тут два важелі. Який із них?
— Той, що опущений. Бачиш?
— Так, зрозумів, — підтвердив Марк. — Чекаю команди.
Йорґен завершив приготування. Знову відчув той самий острах, що й при запуску Машини. Тільки наслідки цього разу могли виявитися ще небезпечнішими.
— Можеш мені тільки відповісти, — не втримався він від запитання. — Вона була щаслива останнім часом?
— Коли ми не працювали над місією, вона багато посміхалася, — замислився Марк. — Мені здавалося, що щиро.
— Дякую тобі.
Марк, найімовірніше, його не почув.
Звірившись із годинником, Йорґен голосно запитав:
— Готовий?
— Наскільки це можливо, — крикнув Марк у відповідь.
— Тоді на рахунок три. Один, два…
23:59
— Де я? Що відбувається?
Еліза відчувала слабкість. Їй заледве вдалося розплющити очі. Зробити будь-який порух узагалі здавалося нереальним.
— Все гаразд. Відпочивай, — почула вона голос Алекс.
— Ми впоралися?