— Ви хочете сказати, що ніякого кінця світу ніколи й не було? — озвучив його Бертольд.
— Зовсім ні, — твердо заявив Йорґен. Правда та невпевненість у реальності загрози могли тільки зашкодити сприйняттю нового світоустрою. — Кінець світу залишився, і вірогідно вже настав 232 тижні тому, у вихідному всесвіті. Можливо, скопіювався й у деякі інші новостворені часові лінії, але ми не маємо з ними зв’язку, тож перевірити це припущення неможливо. Як і з Машиною часу, і чорною дірою — подекуди ми все ще йдемо навпомацки. Іноді доводиться ризикувати, — Йорґен розумів, що, можливо, обрав не найкращу фразу для заспокоєння, та вона підкреслювала його чесність, точніше видимість чесності. Саме вона могла повернути довіру колег та підлеглих. — Сподіваюся, ви допоможете зробити все залежне від нас, щоб покращити наш новий світ, — попросив він та, оминаючи все ще розгублених колег, попрямував до свого кабінету. Тільки раз зупинився буквально на мить перед Орлою.
— Покидьок, — самими губами промовила вона. З її вигляду Йорґен зрозумів, що на Острові вона не залишиться. Можливо, у перших циклах він би й переймався. Але зараз чи то через рішучість, чи через утому — йому було абсолютно байдуже. Він давно виробив алгоритм на випадок, якщо сам виявиться «не скопійованою» копією, якого зараз і дотримувався, відклавши все інше, зокрема емоції. Порядок дій був такий: зв’язатися з інвесторами щодо подальшого фінансування та функціонування, потім — із медіа, щоб вони правильно висвітлили цю подію, забарикадуватися в кабінеті, щоб хтось із розлючених колег не дістався до нього принаймні одразу, та чекати.
«Уяви, Дмитре, що сталося б, якби суспільство дізналося правду, — прошепотів Йорґен сам до себе. — Світ зовсім сказився б».