— Вибач, я не це мав на увазі, — він спохмурнів. — У тебе більше досвіду ззовні. Мені здалося, ти знаєш, що зараз у трендах.
— То ти готовий довіритися мені на сто відсотків? — у тоні жінки вловлювався виклик. Тепер Марк ніяк не міг відступити.
— Здивуй мене, — він грайливо притягнув її за талію та поцілував у ніс.
Лора легко звільнилася від його обіймів, але утримувала руку чоловіка у своїй.
— Тоді не жалійся й забудь про всі свої стоп-слова.
Щойно вони вийшли з будинку, як пролунав крик сусідки та дитячий плач.
— Як же ти мене задрала!
Жінка відчинила вікно другого поверху, а потім викинула з нього дитину. Їй було кілька місяців, чи пів року… Марк завжди погано визначав вік, зокрема дитячий. Він пам’ятав цих сусідів, пам’ятав, як довго вони намагалися завести дитину. Як світилися щастям на прогулянках із візочком. Мала посопувала в люльці, лише іноді розплющувала великі оченята, здивовано дивилася на світ і знову поверталася в сон. А тепер під їхніми ногами лежало щось скорчене й у крові.
— Це ж… — Марк не встиг договорити й ринувся до малої, та Лора зупинила його.
— Облиш, — відрізала вона й потягла чоловіка за собою.
— Але ж, — не здавався Марк. Дитина вже не плакала. Її маленьке тільце ледь рухалось, вона ще дихала.
— Ти нічим не допоможеш, — Лора байдуже пройшла повз помираюче маля.
Марк не міг ступити кроку. Перед очима пропливали картинки з минулого: маленька ручка, що стирчить з-під завалів зруйнованого ракетою будинку, діти без кінцівок, які з острахом спостерігають за прибулими військовими. І ось тепер — на його вулиці.
— Ходімо вже, — підганяла Лора. — Через тиждень оживе. Може, проживе довше.
— Треба буде вийти раніше й зупинити це, — несподівано навіть для себе випалив Марк.
Лора зупинилася й подивилася на нього, як на ідіота.
— Альо! — постукала вона собі пальцем по голові. — Ти взагалі бачив, що коїться? Всім до сраки! Може, ти ще запропонуєш її собі забрати?
— Може, — ледь ворухнувши губами, промовив Марк так, щоб Лора його не почула. Він ще раз кинув погляд на дитину, яка дихала все рідше й рідше, і пішов за своєю дівчиною. Йому все менше подобався цей світ. Можливо, армагедон — не такий уже й поганий сценарій.
Лора вела його крізь центр міста. Більшість магазинів зяяли розтрощеними вітринами, а от банкомати стояли цілі. Марк роздивлявся місто й не хотів його впізнавати. Акуратні стільчики біля кав’ярні валялися по різних боках вулиці, від пекарні лишилося тільки згарище (дивно, що воно згасло в таку спеку й не перейшло на інші будівлі). Машини їздили без будь-яких правил, заїжджали на тротуари та на перехожих. Якийсь чоловік корчився від болю під колесами джипа, але не міг вибратися. Лора йшла, не зважаючи ні на що. Схоже, після попередніх циклів цей не видавався їй чимось незвичним. Можливо, сьогодні було навіть тихіше та спокійніше, ніж кілька тижнів тому.
— Може, розповіси трошки, куди ми йдемо? — попросив Марк.
— Ми майже на місці, — навіть не подивившись на нього, відповіла Лора. — Хай це буде сюрпризом.
Вони звернули з головної вулиці в непримітний провулок, спустилися в підвал та опинилися в підпільному казино. Воно функціонувало ще до циклічності, тільки тоді ще на вулиці відвідувачів зустрічала охорона, а грали тут на гроші.
— Казино? — Марка це не вразило. Він очікував чогось більш екстремального від світу, якому нічого втрачати.
— Не все так просто, — у посмішці Лори промайнуло щось нове. Азарт? Глузування?
Вона підійшла до одного зі столів із картами. Грали в покер.
— Приєднаєшся чи хочеш спочатку подивитись? — запитала вона з викликом. І хоч Марк не хотів здаватися боягузом, він заперечно похитав головою. — Добре, тоді не заважай.
Біля кожного місця гравця стояла крейда та серветки. Лора намалювала лінію навколо мізинця. Крейда кришилася, і лінія на шкірі подекуди переривалася, та цього було достатньо, щоб розуміти, як вона проходить. Щось схоже зробили й решта гравців. Тільки в когось пальців уже не вистачало.
Дилер роздав карти. Гравці подивилися, що їм випало. Немолодий бородатий чоловік у ковбойському капелюсі двічі стукнув по столу — «чек». Наступна, жінка з яскраво-червоною помадою, зробила те саме. Настала черга Лори. Вона ще раз глянула на карти, узяла крейду й намалювала лінію коло підмізинного пальця. Наступний чоловік пасонув. Відразу поряд із ним виник «помічник дилера», якщо можна так назвати цю посаду. Він притримав руку чоловіка, той не пручався, тесаком відрубав мізинець і кинув його посередині столу «у банк». Чоловік без пальця навіть не зойкнув, лише дужче стиснув зуби. Зробив ковток алкоголю, затягнув обрубок бинтом і продовжив спостерігати за грою.