Людство давно навчилося досліджувати минуле за світлом, точніше, за довжиною хвилі світла. Далекі галактики, які можна спостерігати в телескопі, всього лише світлові зліпки того, що було багато-багато років тому. Швидкість світла близько 300 мільйонів метрів на секунду, тому ми дивимося на «минулий» Місяць десь із секундною затримкою. А зорі — взагалі минуле довжиною від кількох років до тисячоліть.
Та коли постало питання «як дивитись у майбутнє?», світло мало допомагало. Квантові комп’ютери та нейромережі дозволяли непогано давати раду з прогнозуванням та симулюванням можливих сценаріїв майбутнього. А от справді побачити чи хоча б дізнатися майбутнє — здавалося неможливим завданням.
І все ж таки зазирнути в шпаринку майбутнього їм удалось.
Еліза йшла знайомими коридорами до крила природничих наук. Там гвинтовими сходами піднялася на найвищий поверх і опинилася в невеликій дослідній лабораторії — на своєму робочому місці. Вона досі вважалася співробітником.
У маленькому кабінеті в глибині лабораторії так і лежали її речі: розрахунки, жовті нотатки на екрані монітора, пара банок пива в холодильнику з реагентами. Їхній проєкт із вивчення майбутнього майже відразу після висловлення побоювань щодо кінця світу прикрили в університеті, а всі матеріали передали серйознішим лабораторіям та дослідницьким центрам. Дехто з команди також перейшов працювати на нове місце. Але не Еліза. Бо майже відразу після цього з’явилася хвороба.
У лабораторію й кабінет практично не заходили ще за кілька років до початку циклічності, все було притрушене пилом, а застояне повітря в поєднанні з літньою сухістю змусило Елізу кілька разів голосно чхнути. Цей стан недоторканості навіював спогади. Креслення темпорального тунелю на дошці, перекошений стілець у кутку, на який зазвичай всаджували незваних гостей, перший прототип темпускопа…
Раптом Еліза похопилася й майже побігла до шафи, куди навалювали речі, вважаючи, що вони стануть у пригоді, але зазвичай там і закінчувалося їхнє життя. З-під дротів, плат, шоломів та іншого мотлоху вона дістала те, що шукала: першу робочу версію темпускопа. Без презентабельної оболонки він був зовсім не схожим на свої пізніші версії. Динамік від колонки (здається, то була чиясь із дому) різнокольоровими дротами кріпився до кількох плат із мікросхемами. На одній з них був невеличкий екранчик. Пристрій мав такий вигляд, ніби зараз розлізеться в руках, та це не мало значення, бо найголовніше — він працював.
Коли вони винайшли темпускоп і писали купу статей у поважні журнали, усім було байдуже. Ну, не зовсім. Недобросовісні «журналісти» хайпували з цієї новини, створюючи клікбейти з заголовками на кшталт «Науковці подорожують у часі», за якими не було нічого, окрім кількох цитат із наукових статей, яких автори контенту навіть не спробували опрацювати. Авжеж, ні про які подорожі в часі там не йшлось, а тільки про якийсь неінформативний космічний шум. Тож суспільство швидко втратило до цієї новини й без того слабкий інтерес. Але в науці їхні дослідження спричинили справжній прорив. Підтвердилася теорія гравітації, відповідно до якої часопростір складається з безлічі невеликих зон, у яких він змінюється піноподібним чином, ніби кипляча маса кротовин та крихітних чорних дір. Крізь ці мініатюрні кротовини і вдалося вловити темпускопом космічне мікрохвильове фонове випромінювання з майбутнього. А якраз із нього й дізналися про наближення катастрофічних подій космічного масштабу, проте визначити, що саме станеться, не вдавалося. Висували гіпотези щодо злиття чорних дір, рухів галактик чи виникнення справжнього вакууму. Останнє здавалося єдиною причиною раптового зникнення будь-яких хвиль із майбутнього.
Саме інформація про можливість катастрофи й здійснила фурор у суспільстві. Щоправда, повідомили про неї вже по факту «усунення», так би мовити, небезпеки.
Через хворобу, яка з’явилася ледь не одразу після виявлення кінця світу, Еліза зовсім закинула науку і майже не згадувала про минуле життя. Коли світ потрапив у петлю, наука була останньою думкою, яка її хвилювала. Аж тут, в університеті, спогади та емоції накотилися потужною хвилею, ніби вона справді потрапила в минулий час.
Дівчина вагалася: брати прототип із собою чи ні. В будь-якому разі, наступного циклу він знов буде тут. Зараз жодний темпускоп не працював, тому якихось передумов для його подальшого використання не було. Та Елізі все ще здавалося, що вони могли щось упустити.
— О! — на порозі з’явився чоловік в окулярах, із зібраним у хвіст волоссям. Одягнений у м’яту футболку та подовжені шорти, він мав вигляд офісного працівника, якого раптом викликали посеред відпустки. — Вибач, не хотів лякати, — відразу додав він, коли зауважив, що Еліза ледь не підстрибнула від несподіванки. — Не очікував тут когось побачити, ще й тебе.