Зазвичай Марк відразу біг на обумовлене місце, бо понеділок — найбільш передбачуваний день тижня, саме на нього припадала основна маса роботи. Проте сьогодні пощастило: ранніх дзвінків і викликів ще не було, а це означало, що поки можна сподіватися на спокійний тиждень.
Марк хотів якнайшвидше дістатися прохолодного офісу, тому обрав не мальовничий маршрут у затінках парку, а швидкий — повз одноманітні багатоквартирні висотки. Перед одним із цих сірих, пошарпаних життям будинків стояв невеликий фургон. Двоє людей, схожих на комунальників, худорлявий чоловік і пишнотіла жінка, розгортали на асфальті під вікнами клейонку десь 4×4 метри.
— Агов! Як справи? — гукнув до них Марк. Двоє підняли на нього очі та з посмішками помахали на знак привітання.
І саме в цей момент із вікна викинулася людина й потрапила точнісінько на застелене місце.
— Бачу, все за графіком, — оцінив Марк і тим самим тоном попрощався. — Гарного тижня!
Двоє відпрацьованими рухами загорнули труп у поліетилен і закинули у фургон, зверху на такі самі згортки.
Радіо: Є в мене одна весела історія. У жінки помер чоловік. Тож вона його поховала, відплакала — все по-людськи. І от, прокидається вона в понеділок, а чоловік лежить поряд, ще й хропе, падлюка така. Вона ні жива ні мертва, помацала його — не привид. Стала тормошити. Він прокинувся і каже: «Мені наснилося, що я помер». Так вони тиждень ходили й думали, що їм один і той самий сон наснився!
Марк зайшов у цегляну будівлю з вивіскою «Районний поліцейський відділок». Усередині розмірено снували люди: хто в ділових костюмах, хто в піжамах. Трохи пом’ятий чоловік із офіцерським значком роздавав новоприбулим, зокрема й Марку, табельну зброю.
— Щось ти потасканий більше, ніж зазвичай, — зауважила темношкіра дівчина в поліцейській формі, коли Марк увійшов до кабінету.
— Хто б казав. Це не я щопонеділка з бодуна, — підморгнув він.
— Ха, ха, ха, — уривчасто промовила дівчина й закотила очі. — Вигадай щось нове, — і після цього ніби розтеклася по стійці, тулячись головою до прохолодної поверхні.
— О, вже тут! — на Марка трохи не наскочив його шеф Пеппер. Як завжди, скуйовджений, з якимось кодлом на голові замість зачіски та з цигаркою в зубах. — Поїхали, — і, не очікуючи на відповідь, попрямував на вихід, до припаркованої машини.
— Пеппере! — гукнула його дівчина за стійкою. — Ти не забув відправити свій шматок коду?
— А хай йому грець, — вилаявся Пеппер. Цигарка майже догоріла до фільтра, але він на це не зважав, дістаючи телефон і вводячи на ньому потрібну комбінацію чисел та букв. — Готово! — він помахав телефоном. — Дякую, Руді, ти — найкраща!
— Що б ти без мене робив, — відповіла йому усмішкою дівчина, але Пеппер уже не слухав її та рвонув до машини. Марк поспішив слідом.
— Вигадали з цими повідомленнями, — буркотів шеф. — Як ця штука взагалі працює?
— Техніки розповідали, що збирають символи за переліками та отримують код файлу, який можна відкрити й оновити дані в мнемосфері, а це різні реєстри, банківські рахунки, відтворити збережені файли та…
— Господи, Марку, це було риторичне запитання, — перебив його Пеппер, залізаючи в машину. — І в нас є суттєвіші проблеми, ніж есемесити банку. Тільки-но повідомили: якісь дітлахи зі зброєю шмаляють у торговому центрі.
— І який план? — Марк сів на пасажирське крісло й пристебнувся. Стара звичка.
— Ліквідувати. А далі — Комісія розбереться. Наша справа маленька, — смачно зачепивши крилом авто іншу машину, що стояла попереду, шеф вирулив на дорогу.
Радіо: А давайте опитування? Коли ви зрозуміли, що щось не так? Відразу? Того ж дня? Через тиждень? Досі не зрозуміли? Заходьте в нашу групу, голосуйте і залишайте коментарі. Автори найцікавіших історій зможуть спробувати себе в ролі радіоведучого.
Перед торговим центром не було обмежувальних стрічок, поліцейських машин та й узагалі жодного правоохоронця. Люди прогулювалися вздовж вулиці, деякі заходили всередину. Здавалося (чи ні), всім було байдуже.
— А казали — скільки їх? — поцікавився в Пеппера Марк, коли вони зарядили зброю, набрали набоїв та підійшли до входу.
— Нє. Зараз порахуємо.
Автоматичні двері розсунулись, і бойова група з двох осіб увійшла до галереї магазинів. Грала класична музика, лагідно булькотів фонтан із підсвіткою, на підлозі лежали тіла, з-під яких розтікалися калюжі крові. Зненацька на третьому поверсі щось замайоріло.
— Бачу! — випередив шефа Марк і вистрелив. Пролунав звук падіння. — Один є.
— Другий, — тепер вистрелив Пеппер. Підліток намагався прошмигнути ближче до них для пострілу, але поліціянт виявився вправнішим. — Гадаю, варто піднятися вище.