«Чому?» — запитання, що зависло в повітрі, Марк неодноразово ставив сам собі, та відповіді не мав. Точніше, мав не ту, яку очікував — він не хотів працювати в поліції.
— Потрібні гроші, — виклав найбанальнішу причину Марк.
— Хлопче, — інтерв’юер вимкнув запис та посунувся ближче до здобувача, — ти прийшов сюди на запрошення Комісії. Щось не схоже, що ти потребуєш фінансів.
Марк змовчав. Вигадувати мотивацію здавалося дурницею, ще й його співбесідник очікував правди та вмів непогано зчитувати людей. І хоча Марк звик не виказувати емоцій, їх відсутність теж багато про що могла сказати.
— Комісія запрошує людей, які можуть зберегти цивілізоване суспільство, — продовжував сивий чоловік.
— Цивілізоване, — гмикнув Марк. Перед цим чоловіком він не хотів прикидатись, і весь його цинізм вирвався назовні. — А чи потребує воно збереження? Навіть під час війни люди поводилися адекватніше, а не як… Та навіть тварини собі такого не дозволяють, — чоловік затнувся. Забагато він побачив у період хаосу. Йому здавалося, він був готовий до будь-яких жахів, але виявилося, що тільки тоді, коли це не стосувалося безпосередньо його.
— Марку, — потенційний роботодавець звірився з його профайлом, — у мене написано, що ти брав участь у бойових діях. Серед усього цього зачищав Мурманськ, підірвав аеропорт під Шехре-Корд і так далі, і так далі. А коли виникла зацикленість — ти ніби зник. Людина з твоїми навичками мала б стояти в авангарді або бунтівників, або захисників.
— Чесно кажучи, це не той світ, який я б хотів захистити, — визнав Марк. — І не ті люди, — він гучно видихнув. — Усе, що я вважав важливим — просто зникло.
— Хочеш дізнатися, чим я займався в перші цикли? — чоловік дістав із тумбочки пачку цигарок та попільничку. — Куриш? — запропонував він Марку, той відмовився. — Скоро почнеш, — впевнено заявив старший чоловік і закурив. — Про перші цикли, за правилами гарного тону, зазвичай не говорять, але я нудний старий, приховувати нічого.
— Хочете викласти мені якусь мораль? — скептично запитав Марк.
— Та я просто всім прибульцям цю історію розповідаю, — всміхнувся інтерв’юер, хоча тепер вони ніби помінялись ролями. — В мене дві доньки, дорослі вже, навчаються в університетах. Гордість батька, бла-бла-бла. Одна за п’ять сотень кілометрів звідси, інша взагалі на тому кінці світу. І коли все почалося, ох я й понервував. Мені насрати було на оргії та мародерство, я просто хотів їх вхопити, обійняти й заховати від пиздецю, який почався. Як ти розумієш, задачка не з найлегших.
Марк не очікував одкровення, але йому було приємно, що не всі захопилися хаосом.
— І от до однієї я все ж таки зміг дістатися, а до другої, через океан… Ну не вмію я ні кораблі водити, ні літаки. Тож почав організовувати своїх знайомих. Не всіх, зрозуміло, та якусь групу нашкрябав. А потім ще знайомих політиків посмикав, і виявилося, що не я один хочу на інший континент полетіти, і сім’ю захистити, і жити, як раніше, а не в якійсь довбаній постапокаліптиці.
— Ну, це логічно, — прокоментував Марк.
— Справді? — всміхнувся співрозмовник. — То чому ти вважаєш, що один зневірився? І що тепер нема чого захищати?
— Бо мені особисто, — Марк виділив це слово, — зараз нема чого захищати.
— То ми тобі знайдемо, — якось занадто радісно випалив чоловік. — Заповни папери, а завтра очікую тебе в офісі. І досить хандрити, бо закидаю роботою так, що будеш сон за щастя мати.
— Чому ви вважаєте, що я підхожу? — без ухилення запитав Марк, встаючи з-за столу.
— Бо ти хороший солдат та з головою досі товаришуєш. Доволі рідкісна комбінація на цей час.
— Добре, давайте спробуємо, — без особливого ентузіазму погодився Марк. — До завтра, пане…
— Просто Пеппер, — виправив його чоловік. — У мене на тебе великі плани, хлопче.
Цикл 212
Марк
Для Марка цей цикл вибивався зі звичного плину часу й видався нервовим. Зазвичай він спокійно сприймав усі службові активності. Не останню роль відігравало й те, що їхній відділок відповідав за центральну частину міста, де злочини траплялися рідко та й градус жахіть був на доволі низькому рівні, принаймні останнім часом. Тому, коли на жеребкуванні йому випав супровід злочинця на процедуру, Марк неабияк занервував. Вбивство в бою завжди здавалося йому природнішим, ніж страта. А процедура ще й була «недостратою», залишаючи людину ні живою, ні мертвою.
Від розробки до реалізації та дозволу провести першу процедуру минуло зовсім небагато часу. Принаймні така була офіційна позиція. Та результат перевершив очікування. Люди, які звикли жити з почуттям безкарності, нарешті почали боятися. Процедура змінювала людину — назавжди. З’явилося щось, окрім пам’яті, що не підкоряється циклічності.