— То, гадаєш, удасться це викриття організувати?
— Ну, хоча б наше місто ми можемо спробувати змінити, — шеф глянув на годинник. — Техніки вже мали впоратися.
Вони обмінялись легкими кивками та розійшлися. Пеппер підійшов до бару і взяв склянку з напоєм. Марк розташувався біля дверей.
Переконавшись, що його видно в камерах, Пеппер упустив склянку. За тихою лаунж-музикою звук почули всі. Офіціанти підбігли до Пеппера. Кілька гостей, помітивши його, поспішили до виходу, але Марк став їм на заваді, а за секунди до зали ввірвався поліцейський загін спецпризначення.
Люди кинулися врізнобіч, намагаючись утекти. Але ніхто не був готовий до нападу, та й усі швидко зрозуміли, що бігти нікуди.
— Ви пожалкуєте! — верещав кремезний чоловік із вусами та напрочуд доглянутими руками, коли його скручували. — Особливо ти, — кинув він Пепперу. Марк бачив його в Комісії. Здається, він навіть обіймав якусь керівну посаду.
Коли всіх гостей та персонал пов’язали й поступово виводили до автобусів, Пеппер умостився біля барної стійки зі своїми незмінними сигаретами та споглядав за спорожнілою залою. Марк підійшов до Пеппера та пригостився протягнутою сигаретою.
— Гадаєш, це допоможе? — невпевнено спитав молодший колега.
— Комісія в цьому зацікавлена. Ми ж не тільки поліцейські ресурси задіяли.
— Схоже, цей новий світ ще можна виправити.
— Для цього ми і працюємо.
Недоїденим людям, які почали приходити до тями, зробили уколи знеболювального зі снодійним та вивезли геть.
— А з ними що? — поцікавився Марк.
— Кого можна — підлатають. Але більшість, на жаль, робота для санітарів.
У циклічності постраждалих не лікували. Незначні травми, якщо пощастить, могли обробити, але зазвичай людей ресетили.
— Наступного циклу переконаємося, що їм більше нічого не загрожує, — продовжив Пеппер. — А от організаторами треба буде ще довго займатися.
— Дивно, що їм удавалося стільки часу тримати це в таємниці. Тут же не тільки трупи, ще й діти.
— А це ми дізнаємося від їхніх батьків, — Пеппер відправив повідомлення та подивився на Марка. Той знав цей погляд. — І, щось мені здається, наступного циклу буде дуже багато покалічених цивільних.
Цикл 62
Еліза
Зазвичай усі прокидалися в понеділок, як завжди, хай що б трапилося попереднього циклу. Але цього разу Еліза пробудилась як від кошмару: різко схопилася з ліжка й мало не кричала. З острахом обмацувала свою голову: скроні, потилицю, обличчя. Відчуття, що її мозок плавиться, були занадто яскравими та свіжими. Ще один невдалий експеримент. Ніби її лікують болем від болю. Клин клином? Еліза вважала, що це має працювати не так. Постійні обіцянки, підбадьорювання. Скільки разів вона чула, що дослідження на правильному шляху і скоро все закінчиться?
Еліза одягнулася та спустилася до вітальні. Машина приїде за годину. Досить! Більше вона не повернеться на Острів. Залишивши телефон удома, Еліза попрямувала поки що порожніми вулицями. Плану вона не мала, зараз хотілося лише одного: утікати подалі від будинку, від місця, де її зможуть знайти та схопити. Вона не була певна, що її переслідуватимуть та відстежуватимуть, але перевіряти не хотілося.
На вулиці ставало дедалі спекотніше. Сідати в машину Еліза не наважилася. Кілька разів напад траплявся за кермом, і вона не вважала це найкращим досвідом свого життя. Вибір був між людним місцем, на кшталт кінотеатру, торговельного центру чи бару, або усамітненням у готелі. Втомлена попередніми циклами, проведеними під постійним наглядом, Еліза вирішили обрати готель. Один маленький готель-бутік дуже їй подобався своєю атмосферою та книжковими полицями. Але там її могли знайти. Тож, перестрахувавшись, вона обрала п’ятизіркову махину з пихатою розкішшю. Сподівалася, що президентський люкс вільний і їй удасться осушити мінібар.
Увечері, коли страх, що її знайдуть, притих, Еліза зателефонувала Алекс із номеру готелю.
— Нарешті, я так переживала! — вигукнула Алекс, ледь почувши голос Елізи. З того циклу, коли Еліза стала їздити на Острів, вони бачилися тільки пару хвилин вранці. — По тебе приїжджали, питали, де ти. Все настільки погано? Як ти?
— Розповім подробиці при зустрічі. Краще скажи, чи шукали вони мене?
— Вони зателефонували комусь і після цього поїхали. Мені сказали, щоб ти з ними зв’язалась, якщо передумаєш, — доповіла Алекс. — Вони мали розгублений вигляд, ніби не звикли відпускати піддослідних.