— Охрініти, друже, я не знав, — Марк хотів його підтримати, але не розумів як. — Якщо я чимось можу допомогти…
— Як щодо премії? — швидко зорієнтувався колега.
— А ти не промах, — оцінив Марк. — Гаразд, подивлюся, що можна зробити.
Цикл 74
Йорґен
Уночі на Острові дотримувалися світломаскування, щоб не видавати своє місцезнаходження необізнаним людям. Можливо, це й було зайвим, але повітряний простір перетворився на вільну зону і обмежити польоти над Островом усіх, хто міг користуватися літаком, стало неможливим. Так само, як і заборонити заблукалим в Атлантичному океані суденцям плисти на нього, як на маяк (а в перші цикли траплялось і таке).
Йорґен стояв на терасі, де єдиним джерелом освітлення, якщо не рахувати місяця, була чаша для вогнища. Він курив сигару та дивився в бік океану, про наявність якого зараз можна було здогадатися тільки через солоний запах та шум хвиль. Насправді він спрямував погляд далі, у напрямку материка, на який не ступав із початку циклічності.
— Не в мене одного безсоння? — вийшов із темряви Стівен.
— Це не безсоння, — сказав Йорґен після того, як випустив з рота клуб пахучого диму. — Навіщо лягати, якщо завтра початок циклу, і скільки я посплю, абсолютно неважливо?
— Особисто мені не подобається телепортуватися, — Стівен аж зіщулився. — Добре, що в понеділок я спав. Не знаю, як ти справляєшся.
— Взагалі-то вибору в мене особливо не було, — нагадав Йорґен.
— Ну, соррі. Скільки разів я маю перепросити? — Стівен підійшов ближче до вогнища. — Ти ж знаєш, я вдячний, — тихо промовив Стівен.
— Але?
— Що але?
— Я занадто добре тебе знаю, щоб не почути твоє міжрядкове «але», — Йорґен потер очі. Хоч як би він приндився щодо сну, втома перемагала.
Стівен голосно видихнув і пригостився сигарою, заповнивши нею довгу паузу перед відповіддю.
— Це важко, — нарешті сказав він. — Ти не подумай, я не скиглю. Просто, — він занадто стиснув сигару, і та переломилася. — Дідько, Йорґен! Вона щоразу посміхається, ніби все гаразд. Ніби втішає мене. Хоча це я!.. Я маю бути її опорою та втіхою…
— Завжди дивувався, — почав Йорґен спокійним голосом, затягуючи друга у спогади. — Навколо тебе крутилася купа жінок, та й зараз, певно, нічого не змінилося. Скільком коханкам ти машини купував?
— Та хто зараз згадає, — натужно всміхнувся Стівен, витягаючи нову сигару та підкурюючи її від багаття.
— Отож, — Йорґен підтримав його посмішку. — І Марія залишалася поряд. Та й ти не хотів іти.
— Так, свята жінка, — Стівен узяв кілька полінець і підкинув у багаття. — Іноді мені здається, що я її не заслуговую.
— Може, і не здається.
— Вмієш ти підтримати, — коцюбою Стівен розворушив багаття, щоб нові полінця краще розгорілися. Не відводячи погляду від полум’я, він запитав Йорґена: — Скажи чесно, є якісь результати?
— На жаль, — Йорґен теж не дивився на товариша. Він не хотів побачити в його очах те, чого так боявся. — Ми не боги. На жаль.
— Називай мене романтиком, але в мене все одно є надія, — і передбачивши наступну фразу Йорґена, він додав: — Не треба. Просто…
Між ними повисла тиша, яку порушували тільки рівномірні хвилі з океану. На Йорґена вони діяли заколисуючи, і все більше віддаляли від реальності.
— А якщо я попрошу зупинити Машину? Гіпотетично, — запитання збадьорило не гірше за будильник.
— Дивне запитання, — напружився Йорґен.
— Гіпотетично.
— Гіпотетично? — Науковець уже мав відповідь, але вдавав, ніби її обмірковує. — Поки що зупинка Машини здається небезпечнішою за ввімкнення.
— Але ж колись буде спосіб.
— Коли спосіб з’явиться, ми це знову обговоримо.
— Зрозуміло, — з тону голосу було схоже, що відповідь Стівену не сподобалася. — А як твій особистий експеримент?
— Гадаю, ти вже знаєш. Нічого обнадійливого.
— І замість того, щоб підтримати її, ти протираєш штани на Острові.
— У кожного свій шлях, — зітхнув Йорґен.
— Гівняний шлях ти обрав, друже. Та тобі видніше.
Вони трохи помовчали, поринувши в думки, поки Стівен не зібрався йти.
— Майже північ. Спробую заснути. Манав я ці стрибки в часі.
Йорґен лишився сам. Переходи між циклами, як виявилося, справді багато кому не подобалися. Та науковець до таких не належав. Він хотів відчувати час, повернення у вихідну точку та результати своєї роботи. Останнє якраз виходило найгірше.
Часом він справді хотів усе покинути та повернутися до звичного життя. Підтримувати доньку, займатися цікавими йому дослідженнями або просто читати лекції та писати книги. Донька казала, що в нього непогано виходило. Навіть зараз, у циклічності, якби захотів, він зумів би виділити пару мегабайт мнемосфери для власних потреб. Та це час, зайвий час, якого (хоч як би іронічно це звучало) в неї немає.