— Якби він прямо вказав на тебе, тут би сидів не я, — Стівен поклав лікті на стіл та масажував скроні. Еліза мовчки дивилася на нього. — Нащо ти таку дурню вигадала?
— Це не я, — намагалася переконати його Еліза.
— Не ти, тоді ви. Гадаєш, я не знаю про напади на заводи та перевізників? Ці ваші Корсаки. Треба ж було вигадати.
— Мені аж цікаво стало, що саме розповів убивця, що ти подумав на мене?
— Що Корсаки з якимись спільниками шукають, як зупинити Машину часу, і керує цим якась науковиця. О Господи, хто ж це може бути? — награно запитав Стівен. — Якби голова служби охорони не був моєю людиною, вас давно знешкодили б.
— Узагалі не бачу зв’язків зі мною. Занадто розмиті свідчення, щоб знайти винуватих.
— Можливо. Але, окрім них, я провів власне розслідування. Досить грати здивування, акторка з тебе посередня, — вони зустрілися поглядами і змагалися, хто перший відведе свій. Не витримала Еліза. — Та й чого ви досягли своїми забавками? — продовжив Стівен.
— Ми хоч щось робимо, щоб повернути час. Навіть якщо всього лише вас дратуємо, — Еліза все ще поважала авторитет Стівена, але зараз вона не була тією юною дівчиною, що намагалася всім догодити та чинити правильно.
— З роздратуванням у вас виходить добре.
— Ми вигадаємо щось краще.
— Ох, вибачте, пані, ми почекаємо! — Стівен підвищив голос. — Вперта, як і в дитинстві. Поки шишки не наб’єш — не заспокоїшся.
— Ну вже така, як є. Звикла своє отримувати.
— Чому ти не зателефонувала? — після напруженої паузи, заспокоївшись, трохи лагідніше запитав Стівен.
— І що б ти зробив? Спробував би відмовити?
— Тебе? Борони, Господи, — Стівен театрально звів руки. Настільки кумедно, що обоє посміхнулися. Напруження трохи розрядилось.
— Ти ж це зробив, — пояснила Еліза. — Ти запустив Машину.
— То й що? Гадаєш, я хочу, щоб вона працювала вічно?
— Що?
— Її треба зупинити. Я це усвідомлюю. Але не твоїми методами, бо вони, чесно кажучи, лайно.
— Тобто? Ти хочеш вимкнути Машину часу? — дівчина не могла повірити своїм вухам.
— А що тебе дивує? Стагнація нікому не вигідна. Ну, — він нахилив голову, а потім погойдав нею, скривившись, — окрім тих, кому скоро помирати, а вони не хочуть. Багато інвесторів — якраз старі дупи, які бояться смерті понад усе, бо від неї не відкупишся. Ми шукаємо ліки від безсмертя, купи хвороб, енд соу он, енд соу он. Та ми не чарівники, не все здійснимо.
— Навіщо тоді її взагалі було вмикати? — не полишала спроб зрозуміти мотиви дядька Стівена Еліза.
— Бо одне маленьке козенятко так злякалося вовка, що аж цап замурував весь ліс, — Стівен так зітхнув, ніби мусив розтлумачувати трирічці, чому не можна їсти багато солодкого. — Гіпотези гіпотезами, та ризики все одно залишаються. А я доволі непоганий ризик-менеджер.
— Що ж тоді змінилося? Наскільки я знаю, поки що нових результатів немає.
— Наскільки ти знаєш, — зауважив він.
І ніби спеціально, щоб закрити тему, у Стівена задзвонив телефон. Він подивився на виклик та сховав смартфон назад у кишеню піджака. Навіть у спеку він не зраджував своєму стилю. Еліза згадала, як убиралася до його приходу, бо дядько Стівен завжди мав досконалий вигляд, і вона теж хотіла справити на нього враження.
— То чому ти прийшов? — запитала дівчина.
— Якщо справді хочеш це зупинити, працюй головою не як тараном, — Стівен дістав флешку й поклав перед Елізою. — Ти майже нічого не знаєш про Машину. Микаєшся, як мавпа з гранатою. Добре, — перервав він намагання Елізи сказати щось на своє виправдання, — не підніматиму цю тему. Краще займімося чимось конструктивним.
— Що тут? — Еліза крутила флешку в руках.
— Усе, що я можу тобі дати по проєкту Машини часу. Будова, інфраструктура Острова, вдалі й невдалі дослідження.
— Це… — Еліза була приголомшена.
— Радий, що ти розумієш. І, сподіваюся, усвідомлюєш, чого це мені може коштувати, — Стівен встав з-за столу. — Здається, Церква має власну мнемосферу. А може, і не тільки Церква. І ще — тобі потрібна більша команда, щоб вас не так легко було відстежити.
— Ми намагаємося…
— О ні, ні, — всміхнувся Стівен, виходячи. — Мені нічого не потрібно знати. Мене тут узагалі не було.
За годину Еліза стояла над Беном, який розвалився у своєму солідному пасторському кабінеті.
— Ви охрініли? — не стримувала вона крику. — Використали свою людину для такого дріб’язку й нічого не отримали з цього. Ще й тепер на Острові знають, що Корсаки і Церква заодно.
— І тобі доброго дня, — спокійно відповів Бен.
— Доброго дня? Бляха, ти серйозно?
— Іноді ти занадто емоційна, — Бен склав пальці будиночком та серйозно подивився на Елізу. — Гадаєш, ми би зробили таку херню?
— От і я про це…
— Наша людина все ще не розкрита, — повідомив священник. — Йому вдалося завербувати когось із персоналу та підбурити до вбивства голови Острова.
— І як він цим скористався? — Еліза заспокоювалася. Тепер вона впізнавала Бена, який полюбляв напустити туману.
— А ти уяви, який лемент та розгардіяш у них панував через убивство такого великого пана. Навіть у такій регламентованій з приводу кожного пуку бульбашці. Поки вся служба охорони розбиралася з порушником, удалось дізнатися дещо корисне. Через те що Машина не змінюється, у самому кінці циклу змінюють коди безпеки, щоб на початку циклу ніхто не міг ними скористатися в разі надзвичайної ситуації. І вгадай, як вони їх запам’ятовують?
— Якийсь алгоритм? — припустила Еліза.
— А-а, — просигналізував Бен, що вона не вгадала. — Вони користуються савантом. А ще цікавіше, що він не на Острові, а на материку.