— Та ти взагалі на ізі моді, щасливчик, — Рамон підняв чарку. — За фортуну.
Вони цокнулися, випили, й Рамон продовжив.
— Коротше, ти зрозумів: місце паршиве, як моє життя. І на початку петлі там справжній пиздець був. Ну, я так гадав. Це ж кому закортить старими опікуватись, коли пофіг, помруть вони цього циклу чи ні. Усі болт і забили, ну і я, звісно. Хтось там тихенько помирав, хтось виходив і під чиюсь гарячу руку потрапляв. Я своїми справами займався, не до них було. А через деякий час, пам’ятаєш, вирішили такими місцями зайнятися, щоб загальний краєвид міста не псували, і санітари стали їх потихеньку вивозити разом із самогубцями.
— Так. Недовго це було, на жаль. Забагато ресурсів. Такі окремі будинки на околицях просто стали ігнорувати. Головне, щоб на вулицях трупи не валялися, — згадав Марк.
— Ми переживаємо, щоб дохлятиною не смерділо, і при цьому трахаємо чотирнадцятирічних, яким насправді має бути вісімнадцять. А ще вбиваємо старих і немовлят, щоб не плуталися під ногами, — він розвів руками.
— Прекрасний новий світ, — саркастично зауважив Марк.
— Ага, викресли два зайвих слова, — Рамон зробив ще ковток. — Усі вдають, що їм це підходить.
— Сподіваюся, ти не збираєшся підіймати бунт? Згадай, що на початкових циклах робили, — Марк скривився від неприємних спогадів. — Навряд чи зараз теж по голівці погладять за підбурювання суспільства.
— Та та. Демократія, людина понад усе, почуємо думку кожного, — продекламував Рамон політичні гасла. — Вільна країна вільних людей, бляха! — заржав він. — Не переймайся, я занадто лінива срака, щоб революції підіймати.
— Радий, що в тебе піднявся настрій.
— Довго скиглити я ніколи не вмів, — Рамон запропонував черговий тост. — За позитив.
Вони випили ще порцію алкоголю.
— Переходь уже до суті, — підганяв Марк. — А то з такими роздумами ти мені скоро про свої дитячі травми розповідатимеш.
— Вони овочі.
— Тобто? — очікував продовження Марк після повислої паузи. — Там же й до цього всілякі лежачі були…
— Це було схоже, — приглушеним голосом перебив його Рамон, — ніби над ними провели процедуру. Так, я знаю, що це неможливо, бо необхідні дозволи, обладнання, — попередив він спробу Марка пояснити. — Але, — Рамон нахилився ближче до Марка, — я все бачив на власні очі.
— Чувак, може, тобі привиділося? Чи ти забув…
— Яке привиділося? — мало не крикнув Рамон, але озирнувшись, швидко отямився і продовжив майже пошепки. — Я знав цих людей. Одна жіночка, — голос Рамона здригнувся. — Приємна була пані, хоч і німа. Та у своєму розумі, більше ніж деякі молоді. А тут вона сиділа на кріслі у своїй палаті й була схожа на зомбі. Дивилася пустими очима, ніби вже мертва. Треба було її вбити, щоб не мучилася, хоч цього циклу… Але я, сцикло, швидко втік від гріха подалі.
— А ще раз ти перевіряв? Може, ти невдало потрапив, вони ліки прийняли чи ще щось, — уточнив після паузи Марк.
— Ні, і мене туди не тягне, — похитав головою Рамон. — Не хочу в це лізти, але воно мені муляє. Здається, що ми тупо ресурс. Або гірше, піддослідні. Ніби щурики в лабіринті. Постійно щось вигадують, змушують працювати, хоча з голоду ніхто не помре, правила встановлюють. Мене це бісить.
— Якісь у тебе теорії змов виходять. Ти перебільшуєш, — заперечив Марк, але сумніви прокрадалися навіть у нього. З армійських часів він звик не ставити зайвих запитань, проте думати над ними ніхто йому заборонити не міг.
— Або применшую. Петлю створили не просто так. І не треба про коней апокаліпсису мені розповідати, — відразу додав Рамон, передбачивши майбутній аргумент. — Якби це не було вигідно, ніхто б не вкладався. Можна було вигадати щось дешевше і простіше.
— Ще скажи, що ти не віриш у кінець світу.
— Ну, ризикувати в будь-якому разі не хочеться… Але зараз, здається, про кінець всі призабули.
— Це ти правильно підмітив, — зітхнув Марк. — Сподіваюся, колись ми про все дізнаємося. Поки що мені вистачає й того, що є якась видимість порядку.
— Як мало тобі треба для щастя. Гаразд, проїхали, — зам’яв тему молодший колега. — Наше базікання ні до чого не приведе. А от пуста пляшка — цілком реальна проблема, — і він голосно звернувся до бармена: — Повторіть нам, будь ласка.
Йорґен
Останнім часом на Острові було підозріло спокійно. Не тільки через внутрішній порядок. Одного інциденту вистачило, щоб і без того залізна дисципліна панувала в цих стінах. Справа стосувалася зовнішніх взаємодій Острова.
— Щось давно на нас не нападали, — розмірковував уголос Йорґен. — Тобі не здається це підозрілим?