Трохи допомагало те, що Алекс працювала на поліцію техніком і періодично мала справу з їхніми темпускопами, щоправда, тільки віддалено. Працюючи зі спеціалістами з Острова, вона в загальних рисах дізналася, що кожний цикл залишає в часопросторі слід у вигляді сигналу, який зберігається й на наступні цикли. З кожним новим циклом сигнали накладаються. І що далі, то слабкішим стає попередній. Темпускоп перелаштували так, щоб він фіксував такі сліди, вловлюючи резонансні хвилі, які збереглися від подій у минулих циклах. Маючи напрямок, повторити вже зроблене виявилося посильним завданням.
Проте це не допомагало в пошуку способу знищення Машини часу. Темпускоп працював як приймач, а їм було потрібне щось потужніше. І якраз асоціації з незначним впливом для масштабних руйнувань та можливість використання кількох приладів наштовхнули на думку про створення темпускопами резонансного поля. У теорії це здавалося ідеальним, але з поглибленим вивченням Машини часу відкривалось безліч нюансів.
Дмитро майже повністю відійшов від темпускопа та зайнявся вивченням Машини. Іноді він єдиний залишався в Елізи з Алекс та ніяк не міг розпрощатися з кресленнями.
— Ти спати не збираєшся? — позіхнула Еліза. Вона давно вже переодягнулась у піжаму та спустилася на перший поверх попити води, коли помітила, що Дмитро досі працює.
— За тиждень не помру, — не відволікаючись кинув Дмитро.
— Можливо. Але й нормальної концентрації не буде. Це безглуздо.
Ніби на підтвердження своєї рішучості, Дмитро майже залпом випив банку енергетика. Поряд зі столом таких стояло вже п’ять.
— Скажений, — прокоментувала Еліза і хотіла йти, та Дмитро продовжив розмову.
— Креслення некоректні.
— Чому ти так вважаєш?
— Не вважаю. Впевнений. Наскільки ти довіряєш Стівену?
— Достатньо, щоб не ставити креслення під сумніви.
— Може, він і гадає, що вони правильні, — замислився Дмитро. — Коли я ще допомагав із проєктуванням Машини, оцю частину, — він указав на один з елементів, — використовували для обчислювальних потужностей Машини та для збереження даних. За нашими розрахунками, Машина мала залишитися незмінним елементом, а отже, її могли використовувати як загальне інформаційне сховище. А тепер це — меморіальні резонатори для людської пам’яті.
— Справді здається якоюсь нісенітницею. Але мене вже мало що дивує. Після того як ти пішов, могли багато чого змінити.
— Меморіальні резонатори — це якийсь казковий єдиноріг. Уяви тільки, скільки ексабайтів потрібно, щоб зберегти спогади мільярдів людей.
— Мене більше цікавить, як спогади зберігаються, вивантажуються і не плутаються. Можливо, це прикраса для інвесторів. Як я бачу, там багато таких деталей для заспокоєння та простого пояснення.
— Але яким чином тоді зберігається пам’ять? Ще й у всіх, без додаткових маніпуляцій, — Дмитро відпив енергетик та відкинувся на дивані. — Я й тоді не розумів принципи роботи, а зараз — усе ще заплутаніше стало.
— Ядро — це не просто чорна діра, а чорна діра Керра — Ньюмена, сингулярність якої у формі кільця. І є теорія, що через таку форму можливе створення петлі часу, причому як у майбутнє, так і в минуле. Для темпускопа ми використовували мініатюрні кротовини, а для Машини підійшли до питання масштабніше і змогли створити міст Ейнштейна — Розена.
— Дякую сердечно, — Дмитро від утоми прикрив очі. Нова порція енергетика ще не подіяла, а пояснення Елізи було мов колискова. — Я в курсі теоретичної частини. А ось як це реалізували по кресленнях, не можу зрозуміти.
— На жаль, програмне забезпечення ми дістати не змогли.
— Без заліза програма не відпрацює. Добре, проїхали, — він повернувся до комп’ютера та напою. — Мене найбільше турбує пам’ять. Варіантом була квантова заплутаність, але постало питання: що з чим синхронізувати, бо тіло відправляють у минуле, яке для пам’яті — майбутнє, і воно все ніби не існує одночасно. А квантова заплутаність має здійснюватися синхронно.
— Часові парадокси, — зітхнула Еліза. — Тому я й пішла в астрофізику. Там усе масштабніше і зрозуміліше.