— Закон для всіх один, — кректав Пеппер, який ніяк не міг потрапити пальцем по правильній кнопці на сенсорі. — Якщо нам не спустили інформацію, то або вони про неї не знають, або щось приховують. Ні з першим, ні з другим я миритися не збираюсь.
— Може, це з розряду «для загального блага»?
— Про «загальне благо» ми б дізналися першими. А все коїться ніби тайкома.
Нарешті Пеппер упорався з апаратом: встановив потрібну дату — четвер 4 липня, обрав 221 цикл, коли вони приїздили сюди вперше, і запустив темпускоп. З динаміка долинув звук. Спочатку скреготання, ніби хтось налаштовує радіо, а потім монотонне шипіння. Пеппер перемотав далі, на час, коли вони зайшли в будинок.
«Смердить старістю» — почувся голос Пеппера крізь шипіння.
— Добре, все працює, — з полегшенням видихнув шеф. — А тепер найважче — зрозуміти, коли все почалось.
Оскільки оперативники могли почути тільки голоси мешканців будинку до процедури або тишу після, це дуже спрощувало пошук потрібного циклу. Про цей метод, як один із найпростіших та найефективніших, їм розповідали ще на презентації темпускопа.
— Бінарний пошук? — уточнив Марк.
— Га?
— З діленням навпіл.
— Точно. Забув, як він називається, — неохоче зізнався Пеппер.
Вони ділили кількість циклів навпіл та перевіряли той, що опинявся посередині. Якщо чули звуки — ділили навпіл попередні цикли й досліджували середній із них; якщо ні — те саме робили з наступними.
Першим перевірили цикл 111. Що далі був цикл від теперішнього, то гіршим ставав звук і з’являлося більше шипіння. Проте тут усе одно добре чулися кашель, шаркання ногами, розмови мешканців та їхні ж зойки й плач. Життя вирувало, якщо можна назвати це жалюгідне доживання життям.
— Ну ми хоча б упевнені, що колись вони справді жили, — прокоментував Марк.
Наступний цикл 167 — тиша. Перемотками вони перевірили кожні дві години, та нічого не змінилося.
Далі перевірили цикл 139 — звуки були, 153 — те саме. А от у 160-му циклі знову тиша.
— Ще трішки, — оцінив Пеппер.
У 157-му циклі звуків не було, тому повернулися до 155-го. У ньому звуки були, а от у 156-му — вже ні. Тож оперативники взялися досліджувати їх прискіпливіше.
У кінці 155-го циклу звуки все ще були. Звісно, з настанням ночі їх ставало дедалі менше, але навіть близько півночі можна було почути скрип ліжок та кректання.
— Гадаю, мотати туди-сюди по циклу не будемо, — запропонував Пеппер. — Більшість запланованих справ трапляється якраз на початку петлі.
Вони розпочали перегляд 156-го циклу. Промотувати довелося небагато. Спочатку все відбувалося як завжди: близько опівночі нечисленний персонал, який потрапив у петлю під час чергування, полишав будинок. Далі, десь до другої години, деякі мешканці ходили по будинку, борючись із безсонням. Та о третій ночі все ж наставала сонна тиша.
Ближче до четвертої оперативники почули швидкі чеканні кроки, і точно не старечі. Скільки саме прийшло людей, сказати було важко, але поліцейським здалося, що не менше ніж п’ять. Далі стало чутно, як відчиняють двері. Кроки розподілилися по кількох кімнатах. Почулися слабкі спроби мешканців обурюватися прибульцями, та вони швидко стихли.
— Транквілізатори? — припустив Марк.
Після цього в коридор повернулися звуки кроків, які супроводжувалися стукотом коліс крісел-каталок та ліжок. Для певності оперативники пройшлись по кімнатах і покатали все, що мало коліщатка. Помилки бути не могло — звуки були ідентичні.
Поліцейські переставили темпускоп на вулицю і простежили за подальшими діями прибулих. Вони почули, як відчиняються двері якоїсь великої машини, може, автобуса. Найімовірніше, мешканців притулку завантажили туди.
«Трясця твоїй матері!» — пролунав невдоволений голос та почулась якась штовханина. Хтось намагався втекти, біг дуже незграбно, у гумових шльопанцях чи чомусь схожому.
«Ааа, а-а-а», — хрипло голосив утікач, ніби дихання йому вистачало для чогось одного: крику чи бігу.
«Та заспокойся ти, стара морда, — почувся перший голос поряд із хрипінням. — Не рипайся! Стій!»
Серед шипіння темпускопа ледь чулося якесь вовтузіння, а потім глухий стук, ніби щось упало.
«Ти його вбив! — додався ще один голос. — Імбецил! Нам тепер заради одного старого хрєна і наступного циклу сюди їхати!» — ледь стримувався другий голос, щоб не перейти на крик.
«Та зачекай ти! — відповів перший голос, почулось шарудіння. — Він дихає. Живий. Вантажте, тільки обережно».
Кроки по асфальту та по машині, шерехи, скрипи поступово зменшувалися.
«Усі? — почули вони ще один чоловічий голос. Його співрозмовник, схоже, кивнув. — Добре. Завезіть цей мотлох усередину і поїхали. Скоро світанок».