— Вибачте, що перериваю, — до столу підійшов Пеппер, — та мені сказали, що краще поспілкуватися з вами, — звернуся він до Елізи. — Бо ви з усіх присутніх тут найкраще знали жертву.
— Так, — Марку здалося, що голос дівчини трохи сіпнувся. — Якщо порівнювати з іншими парафіянами. Ми були знайомі до циклічності.
— Я вже розпитав про їхні стосунки, — доповів Марк, помітивши, що ця тема не дуже приємна дівчині.
— Ого, ще до циклічності, — Пеппер ніби не помітив пориву Марка. — Працювали разом? Чи романтичні стосунки?
— Це має значення? — трохи різко спитала Еліза. — Припустимо, ми були коханцями. Думаєте, я через зраду зібрала вдома агрегат для процедури й помстилася? — з усмішкою продовжила вона.
— Поки що в нас немає підозрюваних. Ми збираємо інформацію, — спробував розрядити ситуацію Марк.
— Над чим ви і Дмитро працювали в Церкві? — не зважаючи на Марка, вів далі Пеппер.
— Наукові дослідження. Я не хочу вдаватися в подробиці. Забагато пояснювати, — Еліза склала руки на грудях та відкинулася на спинку стільця.
— Хоча б напрямок, — лагідно попросив шеф.
— Тут тільки один напрямок — повернути майбутнє.
— Ви вважаєте, це можливо і в Церкви достатньо ресурсів? — зацікавився Марк. — Цілий світ працює над цим завданням.
— Ой, та невже, — дівчина обперлася на стіл та нахилилася ближче до Марка.
Її сірі великі очі ніби бачили його наскрізь. Зазвичай він спокійно реагував на привабливих жінок, тим більше при виконанні. Проте щось в Елізі притягувало його — ця холодна привабливість, колючість, трохи схожа на Лорину. Минуло вже багато часу, здавалося, колишня вже не викликає зайвих емоцій. Та, схоже, старі звички й уподобання залишаються з нами надовго.
— У стагнації є прихильники. І багато. Над утриманням цього стану теж працюють, — вела далі Еліза. — Чи чули ви про якісь дослідження, спрямовані на те, щоб відвернути кінець світу?
— ООН постійно наголошує, що шукає рішення. Періодично робить заяви про дослідження, — промовив Марк.
— А про їхні результати? — тут поліцейським не було що відповісти. — Отож. Заяви є, результатів немає. Бо дослідженнями не займаються. Принаймні так активно, як варто б.
— Ви кажете, що працюєте над поверненням майбутнього, — уточнив Пеппер. — Тобто теж не над попередженням загибелі світу?
— Ми досліджуємо зокрема й те, чи справді ця загибель нам загрожує, — пояснила дівчина. — Це з самого початку було тільки гіпотезою. Чомусь усі про це забувають. Петля початково — перестраховка.
— Ви не вірите в кінець світу? — здивувався Марк.
— Я вірю, що в усього має бути кінець. У світу теж, — у голосі Елізи пролунали нотки суму. — А тепер, якщо у вас більше немає до мене запитань… — дівчина знову ковтнула води.
— Тільки прохання, — продовжив говорити лагідним тоном Пеппер. — Якщо щось згадаєте або дізнаєтеся про щось, зв’яжіться з нами, будь ласка.
— Неодмінно, — запевнила дівчина.
Машини, на якій вони приїхали, під Церквою вже не було. Тож оперативники серед невеликого вибору зупинили свій погляд на чорному «мерседесі» представницького класу.
— Сподіваюся, це не панотця, — хмикнув Пеппер. Марку здалося, що він сподівається якраз навпаки.
Шеф сів за кермо, увімкнув кондиціонер, радіо та рушив.
— Не занадто ти тиснув на дівчину? — запитання крутилося в Марка на язиці ще з Церкви.
— Когось вона мені нагадує, — протягнув Пеппер. — В мене дуже добра пам’ять на обличчя. А ще мені здається, що вона щось приховує. Називай це детективною інтуїцією, але я відчуваю такі речі.
— Що? Та й нащо? — молодший оперативник скептично повів бровами. — Процедуру одна людина не проведе. Треба зібрати апарат, та ще й персонал. І не схоже, що вона одна могла заламати Саєнка.
— Отож, — Пеппер поринув у роздуми. — Але є Церква. А в Церкви, як видається, ресурсів та людей більш ніж достатньо.
— Сумніваюся. Комісія би цього не допустила.
— Щось мені здається, що Комісія допускає забагато всього.
Еліза
— Бляха! — Алекс зазвичай не лаялася, але зараз ніби не могла зупинитися. — Бляха, бляха, бляха, бляха! Це не срака, це пиздець йобаний!
Еліза тільки-но дісталася додому та розповіла їй про Дмитра.
— Заспокойся, — Еліза спробувала взяти подругу за руку.
— Заспокоїтись? — Алекс майже кричала. — Дмитро їбучий овоч, а ти мені кажеш заспокоїтись?
— Ніби твої крики допоможуть.
— Та нам уже ніхуя не допоможе, — подруга гепнулася на диван і закинула голову. — Знайшли Дмитра, знайдуть, бляха, інших. І нас. Це вже не дитячі забавки. Це вже пиздець як серйозно.