— Припустимо, — підіграв Марк. — Але циклічність усіх зрівняла. Тепер не треба працювати «на дядю», щоб вижити. Хто підлогу миє в їхніх палацах та їсти їм готує? Персонал просто взяв і лишився?
— Може, вони тримають у заручниках сім’ї?
— Хто тримає? Багатенький старигань на візку? І охорону теж шантажує?
— Ти підбираєш не показові приклади, — наполягав на своєму Рамон.
— Добре, припустимо, ти маєш рацію, — Марк удав, що здається. — То в чому проблема? Тобі від цього гірше жити? Чи ти заздриш, що сам не при владі?
— Це, — замислився Рамон, — слушне запитання. Але ти все спрощуєш, — шматок котлети впав йому на штани. — Лайно!
— Завтра все чистеньким буде, — перекривив його Марк, але передав серветки.
— Ага. Тільки в мене на сьогодні ще плани були, — спохмурнів Рамон.
— Ну, сходиш у крамницю за квартал.
— Якби ж то, — Рамон намагався відтерти пляму. — Там у вівторок уже все розгрібають. До речі, гарний у них асортимент.
— Я впевнений, ти щось вигадаєш, — усміхнувся Марк.
— Та, — махнув рукою колега. — Якось буде. — Він подивився на бургер, від якого залишилися тільки булки з салатом і соусом, та швиргонув його у смітник. Після цього став відтирати соус із рук. — Ти мене збив. Про що я говорив?
— Про теорії змов і про те, що ти заздриш урядовцям.
— Та не заздрю, — обурився Рамон. — Коли петля розірветься, їх першими в петлю й засунуть. Якщо апокаліпсис не настане. Я про інше. З нами, звичайними людьми, не рахуються. Сказали би про кінець світу відразу, може, хтось рішення знайшов би. Та хоча б до петлі якось підготувались, а не оце все. Виродки! — Рамон хотів грюкнути по столу, але стояв далеко від нього. — Вибач. Мені то ще гріх скаржитися.
— Тобі явно не вистачає політичних срачів, — засміявся Марк.
— Не смішно, — надувся Рамон. — Я збирався змінитися, планував майбутнє. Ти навіть не уявляєш, як важко знайти роботу, коли в тебе є історія з наркозалежністю, а потім ще й працювати там, де половина колег вважає, що я через неї в поліцію пішов. Ще й усілякі плітки розпускає, не розібравшись, — на якусь мить зависла тиша. — Я справді хотів переїхати до батьків і почати все з чистого аркуша. І що тепер? Я прокидаюся кожного понеділка ніби в притоні, і це моя хата. А ще нічого не можу зробити з цим огидним обличчям обдовбиша.
— Як ти казав, тобі ще пощастило. Могло бути й гірше.
— Могло, — погодився колега. — Та річ у тому, що я міг би з цим щось удіяти, але мені не дають.
— Дивно, що ти ще не звик, — Марк дістав флягу і жестом запропонував другу.
Рамон зловив кинуту флягу і сьорбнув.
— Господи, Брабеку, що це в тебе за гидота? — він кинув флягу назад Марку.
— Бадьорить. Еге ж?
— Не те слово! Ох, — Рамон відкашлявся. — Щось у цьому є.
— Якщо тобі потрібно виговоритися, можемо сходити в «Метелик», — запропонував Марк. У цей час він думав не тільки про Рамона. Йому не хотілося залишатися самому.
— Дякую, але в мене справді є плани, — Рамон рушив до виходу з кабінету. — Пішов я. Не засиджуйся.
Пеппер ходив по своїх справах, у Руді був вихідний. Марк не знав, як вона його проводить, і більше хотів випити, ніж сексу, тому не збирався відривати колегу від відпочинку. Та й почарківка з неї слабенька. Тож, не маючи інших планів, він попрямував до «Метелика» сам. Бармен там не дуже говіркий, але завжди можна подивитись якусь фігню по телебаченню.
Він засів за барною стійкою спиною до входу. По телевізору крутили чергове токшоу, де гості розповідали, як циклічність допомогла їм реалізувати мрії. Молода жінка зайняла величезний будинок, власників якого не було вдома, і звозила туди врятованих тваринок. Якщо за циклічності люди кидали напризволяще власних дітей, то з тваринами справи були не кращі. Поступово до жінки приєднувались інші небайдужі, і на час передачі в них функціонувало п’ять таких будинків для тварин.
— Здається, я вас десь бачила, — через телепрограму Марк не помітив, що поряд із ним присіла жінка. Він повернув голову на голос і побачив Елізу. Напівпрозора блакитна блуза з довгим рукавом робила її обличчя ще більш блідим, сірі очі — виразнішими.
— Неочікувана зустріч, Елізо, — відповів Марк. — Як вас занесло в поліцейський бар?
— А де на ньому написано, що він поліцейський? — маневрувала дівчина.
— Резонно, — погодився чоловік. — Та якось так історично склалося. Вас чимось пригостити?