— Не переймайтеся, — посміхнувся Пеппер. — У поліції теж є свої ресурси та спеціалісти.
— І звідки ж вони беруться? — іронічно зауважив Йорґен. — Все ж я наполягаю. Наші спеціалісти зв’яжуться з вами найближчим часом.
— Дякую за приділений час, — посерйознішав Пеппер.
— І я вам дякую. Радий, що незважаючи на обставини, досі залишаються такі професіонали, як ви.
Після допиту в Йорґена залишилось неприємне відчуття. Вони працюють на загальне, здебільшого, благо, а тут якийсь коп намагається звинуватити їх у нібито злочині, про який узагалі могли й не дізнатися.
— Викликали, сер? — до кабінету ввійшов начальник служби безпеки.
— Так, Бертольде. Гадаю, ти вже в курсі допиту, — зітхнув науковець. Він не запропонував підлеглому сісти, розмова мала бути короткою. — Цей поліцейський, Пеппер, занадто заглиблюється в розслідування.
— Змусити його замовкнути?
Йорґен кивнув.
— Тільки без зайвого галасу. Спробуй домовитись.
— А якщо не вийде? — уточнив Бертольд.
— Зроби так, щоб вийшло. Не вистачало тільки резонансу в суспільстві від того, що щось сталося з поліцейським. Досить, що про їхнє розслідування й так багато людей дізналося.
Йорґен відкинувся на крісло й затулив обличчя руками. Поки що єдина більш-менш позитивна новина, що Дмитро не базікав. Деякі речі мають бути замовчані.
Марк
Уранці Марк підібрав Пеппера біля його будинку. Зазвичай шеф полюбляв сам їздити за кермом, та коли місце вже було зайняте, активно брав на себе роль штурмана. Цього разу Пеппер був підозріло тихий та задумливий. Вони вирушали до Комісії отримати обвинувальні вироки та амністії. Не найцікавіше заняття, але й не найгірше. Причина стану шефа явно крилася в чомусь іншому. Та Марк не поспішав із розпитами. Він уже вивчив головне правило поводження з Пеппером: усьому свій час.
Комісія займала будівлю міської ради в самому центрі міста, адже торкалася ледь не кожної сфери життя суспільства. І хоча працювала вона набагато швидше, ніж колишні інституції, схоже, бюрократія не могла полишити цих стін, тому офіціоз та паперова (точніше електронно-документальна) робота все одно супроводжували майже кожний процес.
— А що зі справою будинку для літніх? Комісія щось відповіла? — між іншим запитав Марк, коли вони входили в будівлю.
— «Даних щодо вашого запиту не знайдено», — процитував відповідь Пеппер. — Просирання часу.
Вони пройшли холом із мармуровою підлогою та сходами. На відміну від відділку, працівники Комісії не дозволяли собі неформальності в одязі та всіляко підкреслювали свій статус діловими костюмами. Цього місця не змінила навіть циклічність.
У відділі покарань працювало троє людей, серед яких і сусід Саєнка — Мюллер. Якби не розслідування, Марк навіть не звернув би на нього уваги. Працівники все робили поспіхом, ледь вкладаючись у графіки. Вони перевіряли минулі покарання, їхні строки та звіти від поліцейських, формували списки потенційних злочинців, а також подавали документи на проведення процедури. Всі паперові напрацювання треба було урізати до мінімального шаблону, щоб дані збереглись у мнемосфері. І що ближче до кінця тижня, то довше вони мали працювати і, відповідно, менш ввічливо спілкувалися з відвідувачами. Щоб люди зовсім не сказилися, вирішили організувати працю відділу позмінно: один цикл працює один склад, потім — другий.
Мюллер дописав характеристику злочинця, відправив її на обробку та нарешті звернув увагу на поліцейських.
— Як успіхи?
— Ми в процесі, — відповів Марк. Інші працівники були настільки зайняті своїми справами, що не звернули на їхні репліки уваги.
Мюллер дістав папку з роздруківками та передав Пепперу.
— Я перевірив. Його у списках на процедуру не було.
— А в Комісії про цей випадок є якісь здогадки? — уточнив Пеппер.
— Ви ж казали тримати язик за зубами. Я й не питав.
— Усе правильно, — похвалив шеф.
Коли вони вийшли, Пеппер передав папку з даними злочинців Марку.
— Роздай бойові завдання в кінці циклу, — наказав шеф.
— Але ж це ти зазвичай робиш, — здивувався Марк. Це здалося йому підозрілим.
— У мене інші плани.
— Саєнко? — одразу здогадався молодший оперативник.
— Це не твоя справа, — почав було Пеппер.
— Те ж саме можу сказати щодо тебе, — не відступав Марк. Він прискорився, щоб зайняти місце за кермом. — Куди ми влізли?
Шеф сів у машину й тільки після цього заговорив.
— Поїхали на Обрій. Там тихіше, — він багатозначно подивився на напарника.