До вітальні він зайшов в останню чергу. Кімнату освітлювало зображення з телевізора, по якому транслювалося чергове токшоу, а на дивані, тихо посопуючи, лежав Пеппер.
— Чорт, Пеппер, як я налякався!
Марк підбіг до шефа і потормошив його. Та той не відреагував. Старший поліцейський дихав (це Марк перевірив одразу, не довіряючи своїм вухам), але продовжував безвольно лежати. Коли картинка на екрані телевізора змінилася на яскраву, Пеппер розплющив очі. Розфокусований погляд не помічав нічого навколо та був усього лише реакцією на подразник — світло.
Марк ухопив шефа за плечі та тряс, ніби це могло допомогти опритомніти. Бурмотів йому щось, питав, кричав. Іноді ж люди засипають так, що їх не добудитися, — вмовляв себе він. Приніс із кухні склянку з водою та вилив на шефа. Жодної реакції. Так само, як і від биття по щоках та жорсткої тряски.
Якоїсь миті Марк просто розвів руки, і Пеппер, його розслаблене безвольне тіло, впав на диван, ніби якась лялька. Раптом шеф перевів погляд на гостя. На мить Марку здалося, що, може, не все втрачено, але, на жаль, це спрацював звичайний рефлекс. Марк відійшов убік, а Пеппер так і продовжив дивитися в порожнечу перед собою.
— Ні! Ні, ні, ні, — не хотів здаватися Марк. — Ти так просто нас не здихаєшся.
Він знову побіг на кухню, тільки тепер у пошуках аптечки. Переривав ліки, здебільшого від головного болю, льодяники від кашлю та таблетки від печії, і не знав, чим можна зарадити такому стану. Можливо, нашатирний спирт. Вхопивши баночку, він на бігу розкрутив кришку і одразу запхав Пепперу під ніс. Жодних змін. Шеф навіть не блимнув.
Робота невідкладної допомоги так і не відновилась, а в госпіталях залишилися тільки ліки, але не було персоналу.
Марк не міг прийняти очевидний факт — це кінець. Якщо використовувати аналогію з релігією, то Пеппер — усього лише жива оболонка, у якій уже не залишилося душі. Марку хотілося вірити в усіх богів і в те, що його шеф знайшов прихисток у якомусь достобіса гарному раю. Та шеф, який, здавалося, просто спить, наче відкидав саму можливість таких думок.
Марк вийшов на кухню і закурив. З’явилася спокуса хильнути алкоголь, але він відмовився від цієї ідеї. Зараз він потребував тверезого розуму. Марк набрав номер Міли, і вже на привітанні голос зрадницьки захрип. Санітарка спросоння цього не помітила.
— Вибач, що в такий час, — почав він, стримуючи голос.
— Хто це? — почувся сонний голос у трубці.
— Це Марк. З поліції, — Марк хотів додати, що напарник Пеппера, але передумав.
— Господи, Марку, — кректала Міла, намагаючись прокинутися. — Ти на годинник дивився?
— Тут форс-мажор, — зайшов він здалеку.
— Ти загальний телефон забув? — жінка позіхала.
— Це, — він підбирав слова, — занадто особисте. Я б хотів, щоб приїхала саме ти. Пеппер… Він уже не з нами.
— Та щоб ви всрались! — остаточно прокинулась Міла. — Зара’ перша ночі. Де він уже примудрився? — заквоктала Міла.
— Ні, він…
— Скільки разів я йому казала, що треба поберегтися… Ох бідося моя, бідося. Ну нічого, наступного циклу я йому влаштую!
Марк одночасно і хотів, і не хотів її зупиняти.
— Ні, Міло, він… Він не оживе.
— Ти про що? — Міла спросоння намагалася зрозуміти, що має на увазі Марк.
— Це все, Міло, — Марк не міг приховати тремтіння в голосі. — Процедура. Забери його сама, будь ласка. Певно, і він би хотів…
Міла щось казала ще, голосила, та Марк уже не слухав. Йому здавалося, що з Мілою вони розділять сум на двох, але вийшло навпаки: він примножився вдвічі. Марк скинув санітарці геолокацію, про всяк випадок, хоча подумав, що вона й без неї прекрасно знала, куди їхати.
Повернувся до вітальні, усе ще тримаючи сигарету в роті. Як він хотів, щоб шеф вилаяв його за це. Вдома в Пеппера, незважаючи на циклічність, курити дозволялося тільки в кухні. Та хазяїн будинку залишався мовчазним.
Зміни кадрів у телевізорі відблискували на обличчі Пеппера так, що здавалося, ніби він ворушить губами. Порожніми очима він втупився в порожнечу перед собою. Марку було боляче дивитися на шефа в такому вигляді, він ніколи не бачив його таким безпорадним. Здивованим, заскоченим зненацька, роздратованим — усяке бувало, та щоразу він брав себе в руки та рухався далі. Дотепер.
— Ти казав, що Саєнко щось бурмоче. Чому ж ти мовчиш? — Марк сів поряд із диваном, спиною до Пеппера. — Впертий довбень! — гаркнув він, але одразу затих. — Догрався у принципового копа? — Марк докурив сигарету, загасив її об ніжку столика й кинув недопалок на нього. — І що тепер із тобою робити? Що мені робити?