Міла приїхала раніше за санітарну машину. Проігнорувавши Марка, забігла у вітальню. Марк почув, як вона голосить, намагаючись розбудити Пеппера, роблячи всі ці самі марні спроби, які пройшов він сам. А за кілька хвилин вийшла в сльозах, заламуючи руки.
— Я не можу, — видавила вона із себе. — Не можу залишити його такого. Але й зробити нічого не можу.
Марк мав схожі відчуття. Він обережно відсунув Мілу від проходу та ввійшов до Пеппера, де змусив себе ще раз подивитися на шефа. Грудна клітка повільно підіймалася й опускалася від рівномірного дихання. Тільки зараз він помітив, що Пеппер лежить у піжамі. Недолугій, із якимись супергероями. Знаючи вподобання шефа, найімовірніше, це був чийсь подарунок. І він точно не збирався показувати його широкому загалу.
Марк обвів поглядом таку знайому і водночас зовсім іншу квартиру Пеппера. Раптом йому на очі потрапила подушка, що лежала на кріслі поруч. І ось вона вже в його руках, а він стоїть над Пеппером, вдивляється в його обличчя, щоб побачити бодай малесенький шанс на зцілення.
Він розумів безглуздість того, що збирався зробити, але не міг нічого з собою вдіяти. Це було потрібно не так шефу (хоча, певно, він би віддав перевагу такому кінцю, а не вегетативному існуванню), як йому самому.
— Хоча б захрипи, щоб я зупинився, — без особливої надії промовив Марк. Та у відповідь почув тільки базікання з телевізора. — Вибач, друже…
Марк бачив, як оскаженілі батьки душили подушками своїх немовлят, не в силах витримати їхній постійний плач. Під подушкою майже не було видно кінцівок дитини, її і без того приглушений голос поступово стихав, його змінювали важкі вдихи, точніше, їх спроби, поки не наставала повна тиша.
З Пеппером усе відбулося ще тихіше. Тільки кінцівки безконтрольно здригалися в останніх конвульсіях, а безмовність заповнював телеефір.
Сонце ще не встало, а тіло Пеппера вже завантажили в санітарний бусик. Після Міли приїхало два санітари, але вона залишалась осторонь і нічим їм не допомогла. Весь цей час так і сиділа на ґанку, обійнявши коліна руками. Здається, Марк ніколи не бачив її навіть засмученою. Ця квітуча жінка завжди була для нього прикладом щасливої людини.
Марк примостився на кухні й закурив. Його цигарки. Пеппера. Побачив біля дивана і не зміг пройти повз. Він і раніше їх курив, але зараз смак видавався гіркішим, ніж зазвичай.
Та сидіти й жаліти себе — не вихід. Узявши себе в руки, Марк прихопив пляшку з останнім напоєм Пеппера та вийшов із будинку до Міли.
— Ти не поїхала? — дурне запитання, тільки щоб якось заповнити цю тишу.
— Я сьогодні вихідна, — у її червоних від недосипу та нервів очах уже не було сліз. — Ти теж щось нікуди не поспішаєш.
— Так мене тепер нікому сварити за запізнення, — спробував пожартувати Марк, але вийшло жалюгідно. Щоб не погіршувати ситуацію, він примостився поряд із Мілою та запропонував їй пляшку. Вона не відмовилася.
— Тримаєшся? — після ковтка міцного алкоголю та кашлю спитала вона.
— Хотів те саме запитати в тебе, — обережно промовив він. — Чи краще залишити тебе на самоті?
Міла заперечно похитала головою.
— Добре, що його знайшов ти, — Міла зробила ще один ковток із пляшки. Цього разу вона навіть не скривилась. — Як він примудрився? — вона звикла до смертей, але не до процедури, до того ж це вперше стосувалося її близьких. І хоча Міла зберігала професіоналізм, Марк помітив вологий блиск у її очах. Усе ж таки якісь сльози в них ще залишилися. — Процедура. Над поліцейським. Що ж це коїться, людоньки!
Марк не знав, що відповісти. Узявши в Міли пляшку бренді, зробив ковток та потримав у роті, доки напій не обпік піднебіння.
— Відчувало моє серце, що він лізе куди не просять, — по-старечому заголосила Міла. — Але він по-іншому не міг.
— Не міг, — погодився Марк і притулив холодне вогке скло пляшки до лоба. — Він розповідав про те, що дізнався?
Міла похитала головою.
— Він ще те вперте одоробло, — схоже, вона захотіла додати «був», але зупинилася. — Все в собі тримав. Тільки питав про дивні випадки в роботі. А я гребу, які з них дивні? Перетерла з нашими, склали два плюс два, щось вирахували. В нас ще й тєкучка, не всі нормально трупи сприймають. Досі, після всього, — Міла нервово гигикнула.
— І що ти йому відповіла? — одразу вхопив Марк.
— Дивних випадків не було. Мені так спочатку здавалося. Але посмикала наших, усілякі дивні випадки позгадували. Як із тим домом престарілих, поки не цікавилися, усе було гаразд. А ще самогубці, постійні клієнти, пропадали.