Конференція завершилась, і одразу надійшов приватний дзвінок від Стівена.
— Твоя ідея — прибрати Пеппера? — поцікавився Йорґен.
— Це було необхідно.
— Чому ж ти тоді не зібрав нараду минулого циклу? Захотів, щоб мене вичитали, як школяра?
— Я діяв, зважаючи на обставини. Ранкова нарада трапилася через резонанс. Нічого особистого. Вибач, друже.
— Сподіваюсь, друже, — підкреслено промовив останнє слово Йорґен та відключився.
Покладатися можна тільки на себе. Він вчергове усвідомив цю просту істину.
Марк
Марк так і не зміг змусити себе поспати. Після того як усі поїхали, він повернувся в квартиру Пеппера. У ній усе було як зазвичай, та вже й не зміниться. Кожного понеділка Пеппер так і лежатиме перед телевізором, ніби нічого не сталося, доти, доки хтось не забере його у рефрижератор для самогубців або він сам не випустить дух від зневоднення. Про останнє Марк думати не хотів. Побачити шефа у стані, у якому вони знайшли Саєнка, — найгірше, що він міг собі уявити.
Марк піднявся в кабінет Пеппера. Кілька подяк на стіні. Книжки з криміналістики, психології, детективи (цікаво, він читав їх через професію чи обрав професію через любов до жанру?). На вікні стояв вазон із кактусами, а поряд інший — із драценою, яка похилилася від спеки. Поряд — пляшка з водою. Марк полив рослину, ніби це якось могло допомогти.
На столі — комп’ютер, авжеж із паролем, нотатки, календар-тижневик, попільничка (тобто не тільки на кухні можна було курити) та брошура з туристичними подорожами.
Зламувати пароль та ритися в особистих речах шефа Марку не хотілося, з цієї ж причини він не повертався у спальню. На кухні побачив пачку розчинної кави біля чайника, таку Пеппер пив на роботі. Сама кухня, на подив Марка, мала дуже охайний вигляд. Посуду в раковині не було. Єдина річ не на своєму місці — чашка з залишками заварки на столі.
Вітальня при сонячному освітленні, без синюватих відблисків із телевізора та Пеппера в його теперішньому стані здавалася затишною. Марк легко міг уявити тут і сімейні посиденьки, і дружні збори з переглядом футбольних матчів.
Переходячи від одної речі до іншої, Марк зупинив погляд на фотокартці: усміхнений Пеппер із двома ще малими доньками. Шеф у гавайській сорочці та солом’яному капелюсі, а дівчата у квітчастих купальниках, з рушниками та морозивом. Щасливий знімок зі щасливого життя.
І тут Марка ніби облило крижаною водою: треба повідомити донькам Пеппера.
У відділку панувала тиша. Звичні для ранку гомін та сміх поступилися шепотінням та пригніченим поглядам. Марк повідомив Руді та Рамону про те, що сталося, ще й санітарна служба відправила звіт, тож усі були в курсі.
Проходячи загальною залою, Марк кинув погляд на кабінет Пеппера. Порожній стіл, порожній стілець, так само, як під час відпустки шефа. Останнім часом у такі періоди за кермо ставав Марк. Ніби Пеппер готував його на заміну собі. Тоді це видавалося природним. Зараз Марк сподівався, що хтось інший візьме на себе відповідальність. Він ніколи не мріяв про керівні посади, вдовольняючись роллю робочої конячки.
Руді вже сиділа в кабінеті. Без привітання та будь-яких слів вона підскочила до Марка й міцно обійняла. Не було зрозуміло, хто кого втішав, бо цього потребували обоє. Зміни в незмінюваному світі сприймалися занадто важко.
— Що ж тепер? — Руді не договорила, ткнулася носом у груди Марка та тихо заплакала.
У цьому циклі всі були не такі, як зазвичай. Руді не знала, куди себе подіти. У своїй роботі вони звикли, що наслідки — тимчасове явище, а процедуру не так часто використовували, щоб це уявлення змінити.
У кабінет заскочив Рамон.
— Скажіть, що це першоквітневий тиждень і ви мене розігруєте! — заявив із порога. Але побачивши обличчя колег, відразу притих. — От срака… Лайно! — Рамон зарядив ногою по шафці для паперів. Кілька папок попадали, але шафа стійко витримала удар. А от Рамон пальця, найімовірніше, забив. — Пиздець! Пеппера! Не якогось діда на каталці, до якого нема діла, — він ухопився за своє волосся так, що Марку здалося, ніби ось-ось почне його видирати. — Я ж казав: щось нечисто з цими процедурами, — Рамон залишив волосся у спокої й почав активно жестикулювати, тицяючи пальцем. — Пеппер щось знайшов, і його усунули. Це попередження! Ми можемо бути наступні. Лайно!
— Ми ще нічого не знаємо, — спробувала втихомирити його Руді. — Має бути логічне пояснення.
— Наприклад? Його зі злочинцем переплутали? — скривився Рамон. — Ха! Такі речі просто так не відбуваються.