Частина третя. Місія
Цикли 231–232
Автомобільний завод видався ідеальним місцем для таємних і масових зборів. Він розташовувався на околиці міста та не працював із початку циклічності. Розгалужені коридори, функціональні приміщення та перемежування захаращених і порожніх цехів якнайкраще підходили для відпрацювання пересування Островом. Бо саме репетиція їхньої першої й останньої місії (такий незвичний єдиний шанс у світі, де є незліченна кількість прав на помилку) очікувала всіх упродовж найближчих циклів.
У просторому ангарі голос Елізи луною відбивався від стін, додаючи моменту ще більшого пафосу.
— Пані та панове, час настав.
Еліза стояла перед різношерстим натовпом на помості поміж незібраних автомобілів. Усе, що вдалося перемістити, — посунули подалі, але статичне устаткування доводилось оминати або, за бажанням, залазити на нього, щоб краще споглядати однодумців, які з поодиноких людей перетворилися на силу, з якою варто рахуватися. Окрім основної частини команди, що складалася з науковців, програмістів та найактивніших місцевих прибічників Церкви, до них приєдналися перевірені Корсаки, які очікували на цю мить із моменту створення організації. Попри активну залученість Елізи до рекрутингу, не всі обличчя були їй знайомі. Та кожна людина опинилася тут не випадково, і за кожного міг ручатися хтось, наближений до Елізи.
— Петля — це біг по колу, безглуздість якого доповнює те, що неможливо навіть наростити м’язи. Це циркова арена з набридлою програмою, яка перестала викликати емоції. Або біг хом’яка в колесі, у яке лізуть через безвихідь. І найгірше, згадуючи притчу про двох мишенят у глеку з молоком: хоч як би ми борсалися, щоб із молока збити масло й вибратися на волю, нас щоразу кидають у новий глек із молоком. У нас забрали вибір. У нас забрали сенси. Нас змушують працювати на систему, якої ми не створювали, не обирали й не просили. І заради чого? Вічного життя в рабстві? Уявної безпеки? Навіть загроза кінця світу не дає права купці зажерливих багатіїв диктувати всьому світу, що робити. Бо це не порятунок, це — в’язниця. І вони продовжують тримати нас у ній, брешучи, що апокаліпсис чекає нас на порозі. Проте майбутнє реальне. Воно є. І ми не зможемо його побачити доти, доки не розірвемо петлю, доки на горизонті не замайорить новий день. У 233-му циклі ми порвемо ці кайдани і зробимо те, до чого так довго готувалися: знищимо джерело їхньої сили та влади — Машину часу. А найголовніше — повернемо нашу свободу, наші життя та наше майбутнє.
Марк дивився на Елізу віддалік. Споглядаючи за тим, як вона рішуче виголошує промову та запалює інших, він усвідомив, що майбутнє його цікавить не насамперед. Хоч як би він відганяв ці почуття, Еліза викликала в нього захоплення.
— Сучка, — Марк не помітив, як поряд із ним опинилась Алекс. — І все ж вона неймовірна, — з видихом промовила дівчина.
— Що є, то є, — погодився Марк.
Еліза закінчила говорити, і тепер натовп скандував: «За майбутнє!».
— Вона всіма користується, — зверхньо додала Алекс. — Не вважай себе особливим.
— Дякую за пораду, — посміхнувся Марк та пішов із ангару. Найближчим часом Еліза спілкуватиметься з усіма охочими, а безцільно тинятися поміж незнайомими людьми йому не хотілось.
На вулиці, попри спеку, дихалося вільніше й вистачало простору для власних думок. І одна з них — чим він заслужив таке ставлення Алекс? Вона з першої їхньої зустрічі ставилася до нього якщо не вороже, то точно упереджено, і завжди здавалася незадоволеною. Марк хотів розібратися з цим до місії, щоб особистісна неприязнь їй не завадила.
Згадуючи про місію, він мимоволі здригнувся. Все це нагадувало колишнє доциклічне життя та змушувало задуматися про ризики, реальні та безповоротні. Чи справді кінець світу — вигадка? Чи не помре він до того, як удасться відключити Машину часу? Чи виживе вся його команда та… Еліза? Трясця! Правду казала Алекс. Він переймався життям цієї жінки, хай би що вона йому зробила. Та треба розставити пріоритети. І Еліза до них не належить.
Під час підготовки не зовсім очікувано, але цілком логічно, польовими навчаннями штурмової групи зайнявся Марк. Штурмова — це занадто голосна назва. Насправді вони намагались організувати місію максимально непомітно, щоб їхню присутність не розкрили до останнього та, за можливості, обійшлося без жертв. Хоча Корсаки й позиціонували себе як терористи, реальних смертей вони хотіли уникнути.
Суміщати таку діяльність із роботою виходило погано, тому, прикрившись необхідністю відновити ментальне здоров’я через ситуацію з Пеппером, Марк узяв відпустку на кілька днів із двох циклів. Повністю випасти з життя поліції він не міг. Точніше, міг, але це означало б піти з поліції назавжди, що ніяк не синхронізувалося з їхнім планом. До того ж тепер він виконував роботу начальника відділку, що теж певним чином полегшувало їхні подальші дії.