З Машиною та доступом до неї все виявилося важче. Вона була відрізана навіть від закритої мережі Острова. Тільки фізично діставшись ангару, можна до неї під’єднатися.
Сьогодні Еліза з Алекс повернулися додому на ночівлю, щоб узяти чисті речі та спокійно прийняти ванну, а не стовбичити в черзі в душ. Зробивши всі заплановані перед сном справи, Еліза вмостилася поруч із подругою, яка сиділа у вітальні та ніяк не могла відлипнути від ноутбука.
— Як у тебе ще очі на лоба не лізуть?
— Справа звички.
Алекс уже деякий час уникала подруги, а їхнє спілкування обмежувалося суто робочими фразами. Вперше за майже два цикли вони залишилися наодинці. Еліза вирішила поговорити відверто.
— Чому ти сердишся?
— Все гаразд.
— Ага. Я бачу.
— Займайся своїми справами.
— А тепер ти сваришся.
— Ти заважаєш.
— Так, — Еліза підійшла до подруги і стала за монітором. — І не перестану, поки ти не відповіси, у чому річ.
— Тобі є кому докучати. Залиш мене.
— Може, досить ображатися? Ти ж розумієш, що це…
— Частина плану? — Алекс із викликом дивилася на подругу. У якийсь момент Елізі здалося, що вона побачила блиск у її очах, але проливати сльози Алекс точно не збиралася. — Вже ні. Хоча б мені не бреши, якщо сама не хочеш побачити правду!
— Навіть так. У будь-якому разі, місія для мене на першому місці.
— Справді? І тому ти замість роботи швендяєш на побачення? Навіть зараз. Без трусів легше до місії готуватися?
— Навіщо ти намагаєшся мене образити? — Еліза не хотіла сварки. — Ми ж працюємо на спільну мету…
— Спільну? Ти хоч раз мене питала, чого хочу я?
— Алекс, якщо ти…
— Коли я робила все для тебе, ти сприймала це як даність. Так само й коли задіяла мене у своєму, — Алекс зобразила пальцями лапки, — «великому плані».
— То ти за циклічність? — Еліза була ошелешена.
— Спочатку мені було байдуже, — зізналася дівчина. — Але тепер ні. Я хочу розірвати петлю. А потім поїхати якнайдалі з цього клятого міста. Якнайдалі від тебе.
Еліза мовчала. Вона не очікувала почути, що найближча людина тільки й шукає можливості зникнути з її життя.
— Будь ласка, визнай уже. Я завжди була зручним замінником. А тут, — продовжила Алекс та прикрила очі рукою. — Прошу тебе, йди. Мені треба працювати.
Еліза хотіла заперечити, відкинути до біса той ноутбук і пригорнути подругу… Та вона мала рацію. Як завжди. Алекс не викликала тих почуттів, на які заслуговувала. А тепер не отримувала навіть тієї дрібки, якою годувала її Еліза всі ці роки. Чому ж сама Еліза сприймала це за норму? І чому Алекс давно не послала її під три чорти з цими нездоровими споживацькими стосунками?
— Вибач, — тільки й змогла видавити з себе Еліза й мало не вибігла з кімнати. А от із дому вона справді побігла. Як була: в піжамі та босоніж. Порожньою, добре освітленою вулицею, де сусіди занадто чемні, щоб розпитувати про її вигляд та заплакане обличчя.
Після напружених днів єдине, чого хотілось Елізі, — лягти й не рухатися. Ну добре, може, ще холодний душ. Вона частіше стала вибиратися на ночівлю до себе додому, і майже завжди Марк складав їй компанію. Алекс залишалася на заводі, віддаючи перевагу спілкуванню з Карімом та іншими техніками, а не колишній співмешканці. Еліза не нав’язувалася. Вона ще не була готова до наступної розмови й боялася зробити гірше. Тому компанія Марка стала гарною віддушиною.
Після важких тренувань у нього, здавалось, відкривалося друге дихання.
— Коли камери вимкнуть і ми вийдемо в коридори, треба ще попросити Алекс світло вимикати. Такі приховані операції краще проводити вночі, легше ховатися. Але тоді ми за кілька годин до опівночі нічого не встигнемо…
— Може, щось інше обговоримо, крім місії? — Еліза занадто втомлювалася, щоб слухати це ще й удома.
— Я гадав, ти переживаєш за неї.
— А ще за власну голову, — дівчина впала на ліжко. — У ній забагато інформації. Хочу просто відключитися від усього. Може, серіальчик подивимось, щоб мозок розслабити?
— А як щодо напружити не мозок, а щось інше, — грайливо запропонував Марк.
— Приваблива пропозиція, але я зараз почуваюся колодою. Не найкраща рольова гра вийде.
— Це точно, бо лісоруб або дятел із мене не дуже. — Марк примостився поряд та обійняв Елізу. — Мені просто здається, що тільки-но ми вимкнемо Машину — ти зникнеш. Від цього… трохи сумно.
— Я б не хотіла зникати. Але нічого не можу обіцяти. «Стали жити-поживати і добра наживати» — не про мене.
— Ти все ще мені не довіряєш і багато чого не договорюєш.