— Я дізнаюся про всі ваші…
— Уся та історія — це брехня! — вибухає Міллер. Обличчя його полотніє, очі зацьковані.
— Ви про що? Кажіть! — вигукую я.
— Усі стверджують, буцімто це Чарлі Карвер убив мастера Томаса, сер.
— І що?
— А те, що він не міг цього зробити. Ми з Чарлі приятелювали. Того ранку він посварився з лордом Гардкаслом, і той його звільнив. Отже, Чарлі вирішив отримати компенсацію.
— Компенсацію?
— Кілька пляшок бренді, сер, із кабінету лорда Гардкасла. Просто зайшов туди й узяв їх.
— Отже, він поцупив кілька пляшок бренді, — кажу я. — І яким чином це доводить його невинуватість?
— Він прийшов до мене після того, як я загнуздав поні для міс Евелін. Хотів наостанок випити з приятелем — отак-от він пояснив. Я ж не міг відмовити, еге ж? Ми розпили ті пляшки, а десь за півгодини до вбивства він сказав, що мені вже час іти.
— Час іти? Чому це?
— Він стверджував, що в нього зустріч, хтось має до нього прийти.
— Хто саме?
— Не знаю, сер, він не сказав. Він просто… — Стайничий затинається, намагаючись намацати бодай якусь шпаринку, крізь яку можна було б вислизнути.
— Що? — наполягаю я.
Бідолаха ламає собі руки, кóпає килим носаком лівого черевика.
— Він сказав, що всю ту справу залагодять, сер, що йому допоможуть знайти добре місце деінде. Я був подумав…
— Так?
— Те, як саме він це казав, сер… Я вирішив…
— Та кажіть уже, на Бога, Міллере!
— Леді Гардкасл, сер, — каже він, уперше зустрівшись зі мною поглядом. — Я подумав був, що в нього призначена зустріч з леді Гелен Гардкасл. Вона завжди була до нього прихильна.
Рука моя зісковзує з його плеча.
— Але як вона прийшла, ви не бачили?
— Я…
— Ви не пішли, так? — питаю, помітивши вираз провини на його обличчі. — Ви хотіли дізнатися, хто саме до нього прийде, тому сховалися десь неподалік.
— Лише на хвилинку, сер, просто щоб глянути краєм ока. Хотів переконатися, що з ним усе буде гаразд.
— І чому ви нікому про це не розповіли? — кажу, насупившись.
— Мені наказали не розповідати, сер.
— Хто наказав?
Він дивиться на мене, ворушить губами, — тиша перетворюється на несамовите благання.
— Хто наказав, чорт забирай? — наполягаю я.
— Ну… леді Гардкасл, сер. От чому я… Ну, вона б не дала Чарлі вбити свого сина, еге ж? А якби він таке зробив, вона б не наказала мені мовчати. Це ж дурня якась виходить, як гадаєте? А отже, він ні в чому не винен.
— І впродовж усіх цих років ви зберігали цю таємницю?
— Я боявся, сер. Страшенно боявся.
— Гелен Гардкасл?
— Ножа, сер. Того, яким убили Томаса. Його знайшли в будинку Карвера, він був схований під мостинами. Це його й занапастило кінець кінцем.
— А чому ви боялися ножа, Міллере?
— Бо це був мій ніж, сер. Вигнутий, підковоподібний. Зник з мого будинку за кілька днів до вбивства. Він і ще добра ковдра просто з ліжка. Я й вирішив був, що через це констеблі, ну… що вони винуватитимуть мене, сер. Вирішать, ніби це я був з Карвером, сер.
Наступні кілька хвилин минають наче в тумані, мене поймає вир думок. Побіжно усвідомлюю, що обіцяю Міллерові зберегти його таємницю, і так само побіжно розумію, що йду з його будинку під хлющем, повертаючись до маєтку.
Майкл Гардкасл сказав мені, що того ранку, коли було вбито Томаса, з Чарлі Карвером був іще хтось. Хтось, кого Стенвін підстрелив з рушниці шротом. І цей хтось потім накивав п’ятами. Чи могла це бути леді Гардкасл? Якщо так, їй довелося б лікувати поранення потайки.
«Доктор Діккі?»
Гардкасли тими вихідними, коли було вбито Томаса, мали гостей; Евелін казала, що це були ті самі люди, що приїхали до маєтку зараз. Якщо Діккі тепер серед запрошених, то й дев’ятнадцять років тому він також мав бути в Блекгіті.
«Він нічого не розповість, бо відданий, наче собака».
— Він з Беллом збуває наркотики, — кажу, згадавши Біблію з примітками, яку бачив у його кімнаті, коли завітав туди в подобі Джонатана Дербі. — Цього вистачить для того, щоб витрясти з нього правду.
Я дедалі дужче хвилююся. Якщо Діккі підтвердить, що леді Гардкасл тоді поранили в плече, вона стане підозрюваною в смерті Томаса. Але якого дідька їй убивати свого сина, ще й дозволяти Карверові — чоловікові, якого, за твердженням лорда Гардкасла, вона кохала! — узяти на себе провину?
Мене охоплює почуття, яке, якщо говорити про Денса, можна вважати радістю. Старий юрист усе своє життя винюхував факти, наче мисливський собака, що зачув запах крові, тож отямлююсь я, тільки коли на видноколі з’являється громаддя Блекгіту. На такій відстані підсліпуваті очі Денса бачать маєток розпливчасто, тріщин непомітно, і Блекгіт здається таким, яким він був колись, тоді, коли юна Міллісент Дербі гостювала тут разом з Рейвенкортом і Гардкаслами, коли діти бавилися собі в лісі й нічого не боялися, а їхні батьки насолоджувалися вечіркою й музикою, сміхом і співами.