«Ребекка вам не дружина».
— Хай вам грець, Денсе, — бурмочу, женучи геть думки, що напосіли.
— Перепрошую? Щось не розчув… — озивається Петтіґрю, насупившись. Зашарівшись, розтуляю вже рота, щоб йому відповісти, але увагу мою відтягає бідолашка Люсі, яка саме намагається обійти Стенвіна, щоб забрати порожню тарілку. Вона ще гарніша, ніж я був пам’ятав, ластата й блакитноока. Руде неслухняне волосся вибилося з-під чіпця.
— Перепрошую, Теде, — вигукує вона.
— «Теде»? — перепитує він люто, хапаючи її за зап’ясток і стискаючи так, що вона аж кривиться. — Та за кого в біса ти мене маєш, Люсі?! Я для тебе містер Стенвін, я з вами, щурами з наймиття, більше не знаюся!
Спантеличена й перелякана, вона зазирає в обличчя присутніх, сподіваючись на допомогу. Проти Себастіана Белла Денс — неабиякий знавець людської природи і зараз, коли ця сцена знову розгортається в мене просто перед очима, я помічаю дещо химерне. Коли я бачив їхню сварку вперше, то завважив страх Люсі, але зараз я розумію, що вона не просто налякана — вона здивована. Ба більше, засмучена. І, хоч як це дивно, Стенвін також.
— Облиште її, Теде, — каже Деніел Коулрідж, з’являючись у дверному отворі.
Подальша суперечка минає так само, як я й пам’ятаю. Стенвін відступає, Деніел забирає Белла й веде його до кабінету, де вони зіткнуться з Майклом. Мені він ледь киває дорогою.
— Може, ходімо вже? — питає Петтіґрю. — Схоже, виставу завершено.
Мені кортить відшукати Стенвіна, але немає ані найменшого бажання видиратися сходами й простувати до східного придомку, коли я достеменно знаю, що він усе одно буде на полюванні. Ліпше вже зачекати на нього тут, вирішую я.
Проштовхавшись крізь обурений натовп, ми дістаємося вестибюля й виходимо на під’їзну алею, де на нас уже чекають Саткліфф із Геррінґтоном і ще двійко якихось незнайомих мені чоловіків. Темні хмари клубочаться над маєтком, вагітні вже так добре знайомою мені негодою.
Мисливці юрмляться, притримують капелюхи й пальта, які термосить вітер тисячею злодійкуватих пальців. Лише хорти, схоже, радіють, силкуються зірватися з повідців, гавкають у мряку. Я знаю, що день буде паскудний, і усвідомлення того, що зараз доведеться вирушати, тільки дужче псує мені настрій.
— Агов! — гукає Саткліфф, завбачивши нас. Плечі його пальта засипані лупою.
Геррінґтон киває нам, водночас намагаючись струсити якусь бридоту з черевиків.
— Бачили оце щойно, як Деніел Коулрідж вжучив Стенвіна? — питає він. — Схоже, ми зробили ставку на того, кого й треба.
— Побачимо, — озивається Саткліфф насуплено. — До речі, а де сам Деніел?
Роззираюся, але Деніела не видно, тож у відповідь я можу хіба що знизати плечима.
Єгері роздають рушниці тим, хто не захопив із собою своїх, включаючи й мене самого. Та рушниця, що дісталася мені, налощена й змащена, цівка «переломлена», і я бачу два червоні набої в набійнику. Іншим гостям, схоже, зброя не в первину: вони одразу ж беруться перевіряти приціли, мітячи в уявні цілі в небі, але Денс не поділяє їхнього ентузіазму щодо полювання, через що я почуваюся трохи розгубленим.
Нетерпеливий єгер, який кілька хвилин спостерігав, як я невправно кручу в руках рушницю, урешті-решт демонструє мені, як прилаштувати її на передпліччі, відтак дає коробку набоїв і переходить до іншого мисливця.
Мушу визнати, що тепер, маючи зброю, я почуваюся трохи впевненіше. Цілий день я відчував, що за мною стежать, і тепер, коли навколо ліс, мене тішить, що я не голіруч. Авжеж, Лакей тільки й чекатиме слушної нагоди заскочити мене на самоті, але цур мені, якщо я спрощу йому це завдання!
Вигулькнувши наче нізвідки, поряд з нами опиняється Майкл Гардкасл. Він дмухає на долоні, зігріваючи їх.
— Вибачте за запізнення, джентльмени, — каже він. — Батько уклінно перепрошує, але в нього нагальні справи. Він переказав, щоб ми вирушали без нього.
— А що нам робити, якщо натрапимо на тіло тієї жінки, що про неї торочив Белл? — цікавиться Петтіґрю в’їдливо.
Майкл супиться.
— Виявіть бодай дещицю християнського милосердя, — каже він. — Докторові Беллу довелося набратися лиха.
— Еге ж, пляшок зо п’ять набрався, не менше, — озивається Саткліфф, і всі, окрім Майкла, хихотять. Перехопивши обурений погляд молодика, Саткліфф скидає руки.
— Та ну ж бо. Майкле, ви ж самі на власні очі бачили, у якому стані він був напередодні ввечері. Ви що, і справді вірите, що ми щось знайдемо? Адже з маєтку ніхто не зникав. Та цей хлоп просто марить!