— Белл би такого не вигадав, — заперечує Майкл. — І я бачив його руку, вона розкраяна на рам’я!
— Може, це він сам пляшку розгепав і порізався, — форкає Петтіґрю, потираючи долоні, щоб зігрітися.
Нас перериває єгер, який дає Майклові чорний револьвер. Якщо не зважати на довгу подряпину на цівці, він точнісінько такий самий, як той, з яким Евелін увечері вирушить на цвинтар. Це один з тих двох револьверів, які хтось забрав зі спальні Гелен Гардкасл.
— Я його для вас змастив, сер, — повідомляє єгер, поштиво торкається кашкета й іде геть.
Майкл ховає зброю до кобури біля пояса й веде далі розмову, геть не помічаючи моєї цікавості.
— Не розумію, чому це всіх так дратує, — веде він далі. — Про те, що ми збираємося на полювання, було домовлено ще кілька днів тому, ми лише рушимо в іншому напрямку, ніж спочатку планували, та й по всьому. Якщо побачимо щось, чудово. Якщо ні, ми все одно нічого не втратимо, а нашого доктора трохи попустить.
Кілька пар вичікувальних очей зиркають на мене. Зазвичай саме Денсові в таких справах належить право вирішувати. Гавкання хортів позбавляє мене потреби коментувати — собаки, яким єгері трохи попустили повідці, тепер моріжком тягнуть наш загін до лісу.
Озирнувшись, щоб глянути на Блекгіт, шукаю поглядом Белла. Він стовбичить біля вікна кабінету, наполовину сховавшись за червоними оксамитовими фіранками. У тьмавому світлі, ще й з такої відстані він здається якимось нереальним, хоча це ще запитання, хто з них дужче схожий на привид: Белл чи сам Блекгіт.
Інші мисливці заходять до лісу. Коли я нарешті наздоганяю їх, вони вже розділилися на маленькі групи. Мені треба поговорити зі Стенвіном про Гелен, але він іде надто хутко й тримається осторонь від інших. Я заледве встигаю тримати його на оці, а про розмову взагалі не йдеться. Нарешті я відступаюся, вирішивши, що зажену його на слизьке, коли зупинимося на спочинок.
Побоюючись можливого зіткнення з Лакеєм, приєднуюся до Саткліффа й Петтіґрю, які й досі обговорюють можливі наслідки Деніелової угоди з лордом Гардкаслом. Піднесений настрій триває недовго. Ліс гнітить, усі розмови вже за годину перетворюються на пошепт, а ще за двадцять хвилин узагалі затихають. Навіть собаки принишкли, винюхують слід і тягнуть нас усе далі й далі в напівтемряву.
Вага рушниці в руках приємно заспокоює мене, я перехоплюю її міцніше. Я швидко втомився, але все одно намагаюся не відставати від супутників.
— Не треба хнюпитися, друже мій, — лунає в мене за спиною голос Деніела Коулріджа.
— Перепрошую? — спроквола відволікаюсь я від власних думок.
— Денс — одне з найпристойніших утілень, — каже Деніел, підходячи до мене. — Кмітливий, спокійний, ще й доволі міцний.
— Цей доволі міцний Денс нині почувається так, наче здолав тисячу миль, а не жалюгідні десять, — озиваюсь я. Голос звучить зморено.
— Майкл вирішив, що ліпше розділитися на два загони, — каже Деніел. — Старші джентльмени влаштуються на спочинок, а молодь тим часом рушить далі. Не переймайтеся, незабаром матимете змогу трохи перепочити.
Між нами густі зарості чагарнику, тож розмовляти доводиться наосліп, геть-чисто двом закоханим у лабіринті з живоплоту.
— Паскудно це — постійно втомлюватися, — нарікаю, мигцем помітивши його крізь листя. — Швидше б уже стати молодим Коулріджем.
— Не дозволяйте, щоб вас обдурила ця приваблива мармиза, — озивається він. — У Коулріджа душа чорна як смола. Постійно тримати його під контролем до біса важко. От затямте мої слова: коли будете в цій подобі, Денса ще згадуватимете незлим словом. Тому ліпше насолоджуйтеся, поки є змога.
Запона гущавнику розступається, і Деніел нарешті дістає змогу підійти до мене. У нього басаман під оком, він ледь помітно накульгує та щокроку аж кривиться від болю. Я згадую, що завважив те, у якому він стані, ще під час обіду, але в тьмавому світлі свічок сліди забоїв не здавалися аж такою мірою серйозними.
Либонь, обличчя в мене вражене, тому що він мляво всміхається.
— Насправді все не так погано, як може здатися на перший погляд, — каже він.
— Що сталося?
— Та оце спробував був уполювати Лакея в тому лабіринті, — озивається він.
— Ви пішли самі? Без мене? — вигукую, здивований його нерозважливістю.
Адже, коли ми планували схопити Лакея в потаємних коридорах, було очевидно, що для нашого задуму знадобиться щонайменше шість душ, щоб кожен з виходів пантрувати вдвох. Оскільки Анна відмовилася допомагати, а Дербі знепритомнів, діставши по довбешці, я вирішив, що Деніел від своєї ідеї відмовився. Але, схоже, Джонатан Дербі не єдиний упертюх з моїх подоб.