— Друже, та в мене просто вибору не було, — каже він. — Я був переконаний, що цього разу достеменно його злапаю. Але, як виявилося, помилився. На щастя, мені поталанило відбитися, перш ніж він схопився за ніж.
Кожне його слово аж кипить люттю. Можу лише уявити, як воно — бути аж у такому захваті від майбутнього, щоб геть не зважати на теперішнє.
— Ви вже вигадали, як витягти звідси Анну? — питаю я.
Зі зболілим стогоном Деніел скидає рушницю на плече. Навіть попри те, що йду я дуже повільно, мій супутник не просто шкутильгає — він узагалі заледве тримається на ногах.
— Не вигадав, і сумніваюся, що вигадаю, — каже він. — Перепрошую, але, хоч як важко це чути, вибратися звідси може лише один з нас. Одинадцята вечора ближчає, а разом з нею й та мить, коли Анна нас зрадить. Довіряти ми відтепер можемо тільки одне одному.
«Вона вас зрадить».
Чи саме про це й попереджав мене Моровий Лікар? Підґрунтям для дружби є обопільна користь, але зараз… як діятиме Анна, коли дізнається, що Деніел відмовляється їй допомогти?
«А як би ви самі діяли на її місці?»
Відчуваючи моє вагання, Деніел заспокійливо кладе руку мені на плече. З подивом я розумію, що Денсові цей чоловік до вподоби. Він у захваті від його цілеспрямованості, його наполегливості — ці риси моє нинішнє втілення найдужче цінує й у собі самому. Можливо, саме тому Деніел і вирішив поділитися зі мною цими відомостями саме тепер, коли я в подобі Денса. Ці двоє наче дзеркальне відображення одне одного.
— Ви ж їй не сказали, так? — питає він стривожено. — Ну, про те, що наша обіцянка ламаного шеляга не варта?
— Не встиг, мене відвернули.
— Я знаю, що це важко, але ви маєте про це мовчати, — каже Деніел таким тоном, наче втаємничує дитину в якийсь секрет. — Якщо ми хочемо пошити в дурні Лакея, нам буде потрібна допомога Анни. А вона не зголоситься нам допомагати, якщо дізнається, що ми не дотримаємося своєї частини угоди.
За спиною в нас лунають важкі кроки, і, глянувши через плече, я бачу, що до нас наближається Майкл. Його звична усмішка змінилася злостивим вишкіром.
— Боже милий! — вигукує Деніел. — У вас такий вигляд, наче хтось кóпнув вашого улюбленого собаку! На Бога, що сталося?
— Та все через ці бісові пошуки, — озивається він роздратовано. — Белл бачив, як тут уколошкали дівчину, але від жодного з гостей я не можу домогтися, щоб до його слів поставилися серйозно. Я ж небагато прошу: лише роззиратися, поки йдуть лісом. Може, листя поворушити, ну, усе таке.
Деніел прочищає горло, кинувши на Майкла збентежений погляд.
— Господи, — вигукує той, насупившись. — Що, погані новини?
— Та ні, насправді хороші, — квапливо запевняє його Деніел. — Ніяку дівчину не вбивали. Це непорозуміння.
— Непорозуміння… — повторює Майкл звільна. — Як, на біса, це може бути непорозумінням?!
— Та Дербі тут зранку гуляв лісом, — пояснює Деніел. — Він налякав камеристку, зчинився рейвах, і ваша сестра в нього вистрілила. А Белл вирішив, що став свідком убивства.
— Бісів Дербі! — Майкл рвучко розвертається до маєтку. — Я цього не терпітиму! Хай забирається й шукає собі розваг деінде!
— Це не його провина, — перериває Деніел. — Принаймні цього разу точно ні. Хоч як важко в це повірити, Дербі намагався допомогти. Його наміри просто хибно витлумачили.
Майкл зупиняється, підозріливо вдивляється в Деніелове обличчя.
— Ви цього певні? — питає він.
— Так, певен. — каже Деніел, кладучи руку на напружене плече приятеля. — Це все жахливе непорозуміння. Нічиєї провини тут немає.
— Якщо казати про Дербі — то це таке вперше… — Майкл сумовито зітхає, вираз люті з його обличчя де й дівається. Він людина емоційна, його легко розлютити й легко розвеселити. А ще йому все швидко набридає, що й не дивно. На мить уявляю, як воно було б — утілитися в нього. Денсова стриманість має свої хиби, але вона, поза всякими сумнівами, ліпша за постійні Майклові стрибки настрою.
— Цілий ранок я всім товкмачу, що десь тут мертве тіло, а тому їм слід трохи вгамувати веселощі, — зізнається Майкл зніяковіло. — Неначе цієї паскудної погоди замало.
— Ви ж другові допомагали. — Деніел дарує його батьківською усмішкою. — Нема чого соромитися.
Мене дивує Деніелова доброта, ба більше, вона мене навіть тішить. Хоча його настійливе бажання вибратися з Блекгіту викликає захват, мене тривожить те, який він безжальний на шляху до цієї мети. Я постійно відчуваю підозри, пута страху щомиті міцнішають. Легко вважати всіх і кожного ворогом та ставитися до них відповідно, і мене тішить, що Деніел і досі здатний бути вищим за це.