— І що ви про все це думаєте? — запитую в Деніела.
— Гадки не маю, — озивається він непевно.
Поринувши в задуму, він проводжає поглядом Майкла. Далі ми йдемо мовчки, аж допоки дістаємося закинутого селища попід стрімчаком. Вісім кам’яних будиночків стоять на перехресті ґрунтівок, солом’яні дахи прогнили, крокви, які раніше їх були підтримували, обвалилися. Де-не-де й досі помітні рештки життя, що колись вирувало в цьому місці: цебро серед уламків, ковадло просто посеред битого шляху. Комусь це місце могло б здатися доволі цікавим, але я бачу тільки залишки колишніх злиднів, які з радістю лишили позаду.
— Майже вчасно, — бурмотить Деніел, дивлячись на селище. Вираз його обличчя якийсь химерний: радість, нетерплячка, хвилювання і — зовсім трохи — страх. Мене чомусь беруть сироти. Тут має статися щось достобіса важливе, але я зеленого поняття не маю, що це може бути.
Майкл показує Саткліффу й Петтіґрю на один зі старих кам’яних будинків, Стенвін стоїть, прихилившись до стовбура дерева, і про щось міркує.
— Будьте напоготові, — загадково каже Деніел, зникаючи в гущавнику, перш ніж я встигаю бодай про щось його спитати.
У будь-якій іншій подобі я помчав би за ним, але зараз я надто зморений. Мені треба десь присісти. Улаштувавшись на напівзруйнованій огорожі, я відпочиваю, поки інші розмовляють. Приплющую очі. Вік стискає мене, устромляє пазури мені в горло, ссе з мене сили саме зараз, коли вони найбільше мені потрібні. Неприємне відчуття, можливо, навіть гірше, ніж тягати оту Рейвенкортову тушу.
Принаймні початковий шок від перебування в подобі Рейвенкорта швидко минув, давши мені змогу призвичаїтися до фізичних обмежень цього втілення. Але з Денсом це неможливо, адже він і досі вважає себе жвавим молодиком, який про вік згадує хіба тоді, коли бачить свої зморшкуваті руки. Навіть зараз я відчуваю, як він невдоволено супиться через те, що я вирішив перепочити, поступившись знемозі.
Скубаю себе за руку, щоб не засинати, роздратований тим, що мені бракує сил. Це змушує мене замислитися над тим, скільки ж мені справжньому може бути років там, за межами Блекгіту. Раніше я не дозволяв собі про це міркувати, бо часу було обмаль і без цих недоречних роздумів, але тут і зараз я благаю Бога про молодість, сили, здоров’я тіла й духу. Утекти від усього цього тільки заради того, щоб опинитися в пастці…
39
Рвучко прокидаюся, змусивши здригнутися Морового Лікаря, який саме дивиться на золотий кишеньковий годинник. Пломінець свічки, яку він тримає в руці, підсвічує його маску хворобливою жовтизною. Я знову дворецький в опряді бавовняних простирадл.
— Саме вчасно, — каже Моровий Лікар і клацає накривкою годинника.
Схоже, уже вечоріє. Кімната топиться в сутінках, що їх лише почасти спроможний розводнити благенький пломінець. Рушниця Анни лежить на ліжку обіч мене.
— Що сталося? — питаю хрипко.
— Денс задрімав там, у лісі, — форкає Моровий Лікар, умощуючи свічку на підлозі й опускаючись на маленький стілець біля ліжка. Для нього цей предмет меблювання геть замалий — чорний плащ цілком його огортає.
— Ні, я про рушницю. Нащо вона мені?
— Її залишила одна з ваших подоб. І не треба кликати Анну, — каже він, помітивши, що я кидаю оком на двері. — Наразі її в сторожівні немає. Я прийшов, щоби попередити про те, що ваш суперник уже майже розв’язав убивство. Мабуть, сьогодні ввечері він прийде до мене на берег озера. Відтепер ви мусите поквапитися.
Я намагаюся випростатися, але біль у ребрах миттю кладе край усім моїм зусиллям.
— Чому я для вас такий важливий? — допитуюся, насилу змагаючи вже звичний біль.
— Перепрошую?
— Нащо ви постійно приходите до мене потеревенити? Я знаю, що до Анни вам байдуже, і ризикну припустити, що з Лакеєм ви також не бачитеся.
— Як вас звуть?
— До чого тут?..
— Відповідайте на запитання, — каже він, грюкнувши ціпком по підлозі.
— Едвард Де… Ні, Дербі… Я… — спантеличено затинаюся. — Ейден… Не пам’ятаю прізвища.
— Ви губите себе. Втрачаєте себе у вирі подоб, містере Бішоп, — каже він, схрещуючи руки на грудях, і відкидається на спинку стільця. — Це почалося вже давно. Саме тому у вас усього вісім утілень. Якби ми дали вам більше, ваша особистість просто з ними не впоралася б.
Він має рацію. Мої подоби дужчають, а сам я слабшаю. Це відбувається поступово, але невблаганно. Наче я заснув на пляжі, а тепер прокинувся й побачив, що мене віднесло ген у чисте море.