— Майкл сидів поруч з вами за вечерею напередодні, — каже Деніел, який тепер замість Майкла порається з грамофоном. — До речі, можливо, що саме через це ви, щойно вийшли з кімнати, вирішили щосили вгатити собі по голові.
— Беллі, підіграйте ж бо йому, ми ж усі не полишаємо сподівань, що якось він таки видушить гожий жарт, — каже Майкл.
У розмові сама собою виникає пауза, адже я маю щось на це відповісти, і брак репліки з мого боку руйнує ритм бесіди. Уперше, відколи я отямився сьогодні вранці, у мене виникає бажання повернутися до свого колишнього життя. Мені бракує знайомства з цими людьми. Мені бракує дружньої приязні. Моє засмучення віддзеркалюється на обличчях моїх бесідників, нас розділяє рівчак зніяковілого мовчання.
Сподіваючись відновити бодай дещицю довіри, яка колись, напевне, існувала між нами, я закасую рукав і демонструю бинти на руці. Кров уже проступила крізь перев’язку.
— Ліпше б я справді сам собі вгатив по голові, — кажу я. — Доктор Діккі вважає, що минулої ночі на мене хтось напав.
— Друже мій! — вигукує Деніел.
— Це через ту бісову записку, так? — запитує Майкл, роздивляючись мої рани.
— Це ви про що, Гардкасле? — питає Деніел, зводячи брови. — Вам щось відомо? Чому ж одразу не розповіли?
— Та нема тут про що розповідати, — каже Майкл зніяковіло, длубаючи тлустий килим носаком черевика. — Покоївка принесла записку, коли ми відкоркували п’яту пляшку вина, і майже одразу Беллі заходився перепрошувати й став згадувати, у який бік відчиняються двері. — Він засоромлено дивиться на мене. — Я хотів був піти з вами, але ви наголосили, що мусите йти сам. Я вирішив, що у вас побачення, тому не надто наполягав. Відтоді й аж дотепер ми не бачилися.
— І що було в тій записці? — питаю я.
— Зеленого поняття не маю, старий, я її не читав.
— А чи пам’ятаєте ви ту служницю, що її принесла? І чи згадував Белл когось на ймення Анна? — цікавиться Деніел.
Майкл знизує плечима, з головою занурюючись у спробу пригадати.
— Анна?.. Ні, не чув. А щодо тієї покоївки… — Він надуває щоки, гучно видихає. — Чорна сукня, білий фартух. Оце й усе. Та хай йому, Коулрідже, не верзіть дурниць! Їх тут кількадесят, усі обличчя годі запам’ятати…
Майкл безпорадно дивиться на нас. Деніел у відповідь роздратовано хитає головою.
— Не хвилюйтеся, старий: ми дамо цьому раду, — каже він, стискаючи моє плече. — І в мене от саме виникла ідея…
Він показує на мапу маєтку, що в рамці висить на стіні. Це чудове архітектурне креслення, подекуди заляпане водою й вижовкле по краях, але воно детально змальовує маєток і його околиці. Виявляється, Блекгіт — величезне обійстя з родинним цвинтарем на захід від будівлі й зі стайнею, розташованою на схід від маєтку. Стежка в’ється до озера, на узбережжі є човнярня. Усе решта — ліс, який розрізає під’їзна алея, чи то радше впертий путівець, що веде просто до селища. Судячи з краєвиду з вікон другого поверху, ми в цих хащах самі-самісінькі. Мене бере циганський піт.
Отже, я мав зникнути серед цього огрому так само, як Анна вранці. І зараз я шукаю власну могилу.
Відчуваючи моє хвилювання, Деніел кидає на мене оком.
— Місцина на відчепі, еге ж? — бурмотить він, витрушуючи цигарку зі срібного портсигара. Тримаючи її губами, мацає кишені в пошуках запальнички.
— Батько привіз нас сюди, коли ґиґнула його політична кар’єра, — каже Майкл, запалюючи Деніелову цигарку, і видобуває ще одну, для себе. — Старий вирішив зробитися сільським сквайром. Але, певна річ, не так сталося, як гадалося.
Питально здіймаю брову.
— Мого брата вбив один з наших садівників, такий собі Чарлі Карвер, — каже Майкл спокійно, наче зачитуючи вголос результат перегонів.
Приголомшений тим, що забув таке жахіття, я квапливо бурмочу якісь перепросини.
— Я… Вибачте, це, мабуть… Це було…
— Дуже давно, — перериває мене Майкл з натяком на роздратування в голосі. — Це сталося дев’ятнадцять років тому. Мені тоді було всього п’ять, і, відверто кажучи, я майже нічого не пам’ятаю.
— На відміну від більшості передряпів-газетярів, — додає Деніел. — Карвер і ще один його приятель набралися того дня як жаби мулу й перестріли Томаса біля озера. Спочатку спробували були втопити, потім добили ножем. Йому було тоді років сім. Тед Стенвін примчав і сполохав їх пострілом з рушниці, але Томас уже був мертвий.
— Стенвін? — перепитую я, намагаючись не виказати власного подиву. — Оте хамидло з вітальні?
— Ліпше не називати його так уголос, — попереджає Деніел.
— Батьки про нього неабиякої думки, про стариганя Стенвіна, — додає Майкл. — Він був звичайнісінький єгер, коли намагався врятувати Томаса, але після цього батько відписав йому на знак подяки одну з наших африканських плантацій, і цей зануда забагатів.