— Гадаю, я й без бренді не надто впевнено тримаюся на ногах, — озиваюсь я.
Дівчина зиркає мені за спину — на Теда Стенвіна, який стискає плече Майкла Гардкасла. Сумнів на обличчі покоївки цілком зрозумілий, зважаючи на те, як паскудно Стенвін до неї поставився під час обіду.
— Не хвилюйтеся, Люсі, я сам віддам йому напій, — кажу, зводячись і забираючи келих із бренді з таці. — Мені все одно треба з ним поговорити.
— Дякую, сер, — озивається вона зі щирою усмішкою й хутко йде, поки я, бува, не передумав.
Стенвін і Майкл, щойно підходжу до них, замовкають, але я відчуваю, як бринять у повітрі несказані слова й напруга.
— Майкле, чи можу я поговорити віч-на-віч з містером Стенвіном? — запитую.
— Так, звісно, — озивається Майкл, киває нам і йде.
Я передаю Стенвінові келих, проігнорувавши його підозріливий погляд.
— Не часто ви волієте вшанувати мене своєю увагою, Денсе, — каже Стенвін, роздивляючись мене, наче боксер на рингу — свого супротивника.
— Оце подумав був, що ми можемо допомогти одне одному, — озиваюсь я.
— Завжди радий завести нових друзів.
— Мені треба знати, що саме ви бачили того ранку, коли було вбито Томаса Гардкасла.
— Це давня історія, — каже він, кінчиком пальця проводячи по краю келиха.
— Але вона все одно варта того, щоб почути її просто від очевидця, — кажу я.
Понад моїм плечем він проводжає поглядом Мадлен і Люсі — ті саме йдуть, забравши кошик. У мене відчуття, що він намагається відволіктися, бо щось у Денсі страшенно його дратує.
— Ну що ж, чом би й ні, — озивається нарешті буркотливо, знову глянувши на мене. — Я тоді був єгерем у Блекгіті. Вирушив з оглядинами до озера, як і щоранку, і на березі побачив Карвера і ще якогось хлопа. Вони саме штрикали ножаками того малого. Я вистрелив і влучив у Карверового спільника, але він ушився, утік до лісу, поки я борюкався з Карвером.
— І за це лорд і леді Гардкасл подарували вам плантацію? — питаю я.
— Так, подарували, хоча я й не просив, — форкає він.
— Алф Міллер, головний стайничий, каже, що того ранку, буквально за кілька хвилин до того, як на Томаса напали, з Карвером зустрічалася Гелен Гардкасл. Можете щось сказати з цього приводу?
— Лише те, що він п’яниця й брехло, — відповідає Стенвін спокійно.
Я шукаю в його голосі бодай якийсь натяк на трем, хоч якусь ознаку тривоги, але цей чоловік — неперевершений дурисвіт. Тепер, коли знає, що саме цікавить мене, він припинив ходити околяса. Я відчуваю, як терези хиляться на його користь і його впевненість дужчає щомиті. Я його недооцінив. Вирішив був, що зможу залякати його так само, як головного стайничого й доктора Діккі, але Стенвін нервувався не від переляку — це був азарт людини, яка, виявляється, знайшла єдине правильне запитання у своїй купі відповідей.
— Містере Денс, а скажіть-но мені… — починає він пошепки, нахиляючись до самісінького мого вуха, — …хто мати вашого сина? Я знаю, що це зовсім не ваша кохана дружина-небіжчиця Ребекка. Зрозумійте мене правильно: у мене є кілька припущень, але, якщо ви самі назвете ім’я цієї жінки, то позбавите мене зайвих витрат. Я можу навіть за це надати вам невеличку знижку — зменшу трохи суму щомісячних внесків.
Кров холоне в мене в жилах. Ця таємниця — основа основ Денсового буття, його найбільший сором, його єдина слабкість, і вона оце щойно потрапила до Стенвінових лабетів.
Відповісти я не зміг би, навіть якби захотів.
Відступивши від мене на крок, Стенвін вихлюпує неторканий бренді у гущавник.
— Наступного разу, як надумаєте зі мною сторгуватися, подбайте про те, щоб у вас було щось…
З-за спини в мене лунає постріл.
Бризки летять просто мені в обличчя.
Стенвін відсахується й падає навзнак. У вухах моїх дзеленчить. Торкнувшись щоки, я відчуваю на пальцях кров.
Стенвінову кров.
Чути вереск, крики, злякані вигуки.
На мить усі присутні ціпеніють, а потім здіймається ґвалт.
Майкл і Кліффорд Геррінґтон квапляться до тіла, репетують, вимагаючи, щоб привели доктора Діккі, хоча самого погляду достатньо, щоб зрозуміти, що шантажист мертвий. Груди його рознесло пострілом, лють, яка керувала ним, де й поділася. Розверсте око докірливо дивиться на мене. Мені кортить пояснити, що це не моя провина, що це зробив не я. Раптом це здається найважливішою річчю у світі.
«Це шок».
Чути, як тріскотить чагарник. На галявину виходить Деніел. З дула його рушниці здіймається димок. Він дивиться на мертве тіло так спокійно, що я ладен майже повірити, що це не його рук справа.