— Що ви накоїли, Коулрідже?! — вигукує Майкл, намагаючись намацати в Стенвіна пульс.
— Просто виконав обіцянку, що її був дав вашому батькові, — озивається той незрушно. — Зробив так, що Тед Стенвін уже ніколи нікого з вас не шантажуватиме.
— Та ви ж його вбили!
— Так, — підтверджує Деніел, дивлячись просто в його вражені очі. — Убив.
Засунувши руку до кишені, Коулрідж простягає мені шовковий носовичок.
— Друже мій, витріть обличчя, — радить він.
Я неуважно беру хустинку, навіть дякую йому. Я приголомшений, спантеличений. Усе це здається якоюсь оманою. Витираю Стенвінову кров з обличчя, дивлюся на червоні плями на хусточці, наче вони якимось чином здатні пояснити мені, що саме сталося. Я щойно розмовляв зі Стенвіном, а тепер він мертвий, і я не розумію, як таке можливо. Авжеж, мусить бути ще щось. Гонитва, страх, якісь передвісники лиха. Ми не можемо отак-от просто помирати. Це вже схоже на шахрайство. Ціна й так зависока, а вимагають від нас іще більше.
— Нам тепер гаплик! — квилить Саткліфф, прихилившись до дерева. — Адже Стенвін попереджав, що, якщо з ним щось станеться, усі наші таємниці набудуть розголосу!
— Вас саме це непокоїть?! — розлючено горлає Геррінґтон. — Але ж Коулрідж щойно просто в нас на очах уколошкав людину!
— Людину, яку ми всі ненавиділи! — гиркає у відповідь Саткліфф. — Не вдавайте, ніби це не так! Не прикидайтеся! Стенвін ссав з нас грошву, а тепер його смерть нас остаточно пустить з торбами!
— Не пустить, — озивається Деніел, умостивши рушницю на плечі.
Він єдиний, хто зберігає спокій, єдиний, чия поведінка анітрохи не змінилася. Усе це для нього ламаного шеляга не варте.
— Усе, що він на нас має… — починає Петтіґрю.
— …записане в його нотатнику, який зараз у мене, — перериває його Деніел, витрушуючи цигарку зі срібного портсигара. У нього навіть руки не тремтять. У мене руки не тремтять. На що, чорт забирай, мене перетворив Блекгіт?
— Його поцупили на моє доручення, — каже він спокійно, розкурюючи цигарку. — Ваші таємниці тепер мої, і ніхто про них ніколи не дізнається. Наскільки я пам’ятаю, кожен з вас обіцяв мені послугу. А потрібно мені від вас от що: кожен з вас мовчатиме про це аж до кінця дня. Усе зрозуміло? Якщо хтось запитає, відповімо, що Стенвін не схотів повертатися з нами й залишився в лісі. Чому саме, він, мовляв, не пояснив, і це було востаннє, коли ми його бачили.
Спантеличені мисливці ззираються, усі надто приголомшені, щоб говорити. Не знаю, чи то їх так вразила подія, свідками якої вони стали, чи вони й досі не вірять тому, як їм аж такою мірою поталанило.
Що ж до мене самого, то шок поступово минає, і я усвідомлюю весь жах того, що утнув Деніел. Ще півгодини тому я був у захваті від того, як лагідно він поставився до Майкла. А тепер на мені кров іншої людини і я розумію, якою мірою недооцінив його відчай.
Свій власний відчай.
Адже переді мною моє власне майбутнє, і мене від нього нудить.
— Заприсягніться, джентльмени, — каже Деніел, видихаючи з кутика вуст хмаринку диму. — Підтвердіть-но мені, що ви збагнули, що тут щойно відбулося.
Голоси звучать безладно, притишено, але щиро. Лише Майкл здається засмученим. Перехопивши його погляд, Деніел каже зимно:
— І не забувайте, що всі ваші таємниці тепер у мене.
Він витримує паузу, даючи присутнім змогу це усвідомити.
— А тепер, як на мене, мусимо повертатися, перш ніж нас шукатимуть.
Пропозицію сприймають схвальним бурмотінням. Усі поволі зникають у заростях. Деніел дає мені знак затриматися, вичікує, доки мисливці відійдуть достатньо далеко. І тільки тоді говорить.
— Допоможіть-но мені обшукати його кишені, — каже він, закасуючи рукави. — Незабаром цим шляхом повертатимуться інші мисливці, і я не хочу, щоб нас тут заскочили біля тіла.
— Що ви накоїли, Деніеле? — сичу я.
— Завтра він буде живий, — озивається він, зневажливо змахнувши рукою. — Я просто завалив опудало.
— Ми ж маємо розслідувати вбивство, а не скоїти натомість іще одне!
— Дайте малюкові іграшкову залізницю, і перше, що він зробить, — це змусить потяг зійти з рейок, — форкає він. — Це буде аж ніяк не прояв поганого характеру, а тому ми його за це не судитимемо.
— То, по-вашому, це гра? — обурююсь я, показуючи на тіло Стенвіна.
— Це головоломка, елементи якої взаємозамінні. Складіть її, і ми вирушимо додому.
Він супиться, дивлячись на мене, наче я незнайомець, який спитав у нього дорогу до місця за неіснуючою адресою.