Скориставшись кишеньковим ножем небіжчика, я розрізаю шви, і шифрувальний нотатник вислизає просто мені в долоню. І лише тоді я помічаю у сховку ще дещо. Запхавши під підкладку руку, я видобуваю маленький срібний медальйон, з якого знято ланцюжок. Усередині портрет, і, хоча він старий і порепаний, на ньому добре видно маленьку руду дівчинку, на позір семи або восьми років.
Я простягаю його Деніелові, але той надто зайнятий: він гортає сторінки шифрувального нотатника й не зважає на мене.
— От воно! — вигукує він схвильовано. — От він, наш шлях на волю!
— Щиро на це сподіваюся, — озиваюсь я. — Надто вже високу ціну за нього ми заплатили!
Він зводить на мене очі. Це геть інша людина, не та, яка щойно взялася вивчати сторінки. Це не той Деніел, з яким спілкувався Белл, не той, який розмовляв з Рейвенкортом. Це навіть не та людина, яка була поряд зі мною кілька хвилин тому, доводячи потребу власних дій. Це людина-переможець, людина, яка вже на шляху до свободи.
— Я не пишаюся тим, що зробив, — каже він. — Але іншого виходу в нас не було, слово честі.
Він, може, і не пишається. Але й не соромиться. Це очевидно, і я згадую попередження Морового Лікаря.
Той Ейден Бішоп, який колись потрапив до Блекгіту… те, чого він прагнув, і те, у який спосіб мав намір цього досягти… Воно було непохитне. Той Ейден ніколи не зміг би вибратися з Блекгіту.
Через відчай Деніел припускається тих самих помилок, яких припускався я сам, точнісінько так, як і попереджав Моровий Лікар.
Хай там що станеться, я не можу дозволити собі стати цим.
— Готові йти? — питає Деніел.
— А ви знаєте, як дістатися додому? — відгукуюсь я, роздивляючись ліс і усвідомлюючи, що гадки не маю, як ми сюди потрапили.
— Треба йти на схід, — каже він.
— І в який бік звідси схід?
Засунувши руку до кишені, він видобуває Беллів компас.
— Я позичив цю штукенцію в нього сьогодні вранці, — каже він, кладучи компас на долоню. — Химерно, як усе знову повторюється, еге ж?
41
До будинку ми виходимо доволі несподівано — дерева розсуваються, поступаючись багнистому моріжку, у вікнах маєтку яскраво сяють свічки. Мушу визнати, що радий поверненню. Попри рушницю, там, у лісі, я постійно озирався через плече, видивляючись Лакея. Якщо нотатник із шифром аж такий цінний, як уважає Деніел, логічно буде припустити, що наш ворог також на нього полюватиме.
Незабаром він по нас прийде.
У вікнах другого поверху сновигають туди й сюди силуети, мисливці піднімаються ґанком у золотаве світиво вестибюля, розстібають і знімають кашкети й куртки, залишаючи на мармуровій підлозі брудні калюжі. Покоївка з тацею хересу напереваги проходить повз нас, і Деніел бере два келихи. Один з них він передає мені.
Цокнувши по моєму келиху, він вихиляє вміст свого одним ковтком. Тим часом до нас підходить Майкл. Як і в усіх інших, вигляд у нього такий, наче він оце щойно вибрався з ковчега після Всесвітнього потопу — мокре темне волосся липне до блідого чола. Глянувши на його годинник, я бачу, що зараз сім хвилин по шостій вечора.
— Я відрядив двійко довірених челядників за тілом Стенвіна, — каже він пошепки, і собі беручи з таці келих із хересом. — Сказав їм, що випадково наткнувся на нього, коли вже повертався з полювання. Наказав віднести тіло до повітки, де зберігається різне господарське причандалля. Там його ніхто не знайде, а поліцію я викличу тільки завтра рано-вранці. Вибачте, але не можна залишати тіло отак-от просто гнити серед лісу.
Він стискає напівпорожній келих, і, хоча від алкоголю щоки його трохи порожевіли, вигляд має все одно кепський.
Люд потроху розходиться з вестибюля. Кілька служниць уже притягли цебра з мильною водою й тепер чатують зі швабрами напоготові, супляться, даючи зрозуміти, що гостям уже час розійтися, щоб вони мали змогу нарешті розпочати прибирання.
Майкл тре очі й уперше дивиться просто на нас.
— Я дотримаюся обіцянки, що її дав батько, — каже він. — Але мені це все одно не подобається.
— Майкле… — починає Деніел, простягнувши до нього руку, але той відступає на крок.
— Будь ласка, не треба, — каже він, навіть не намагаючись приховати, що, схоже, почувається зрадженим. — Поговорімо іншим разом, але не зараз, не сьогодні.
Він розвертається й рушає до сходів, прямуючи до своєї кімнати.