Здригаюся, хвилі огиди накривають мене з головою.
— Я не знаю, з якого саме циклу цей спомин, — каже Анна. — Але, мабуть, я затямила його як попередження самій собі. Засторогу ніколи більше вам не довіряти.
— Вибачте, Анно, — кажу я. — Я… Я дозволив собі забути про скоєне. Натомість чіплявся за ваше ім’я. Це була обіцянка — собі самому й вам також, — що наступного разу я вчиню ліпше.
— І ви дотримуєтеся цієї обіцянки, — каже вона заспокійливо.
Хотів би я, щоб це достоту було так, але ж насправді ні. Я бачив власне майбутнє. Я говорив з ним, допомагав йому в усіх оборудках. Деніел припускається тих самих помилок, що й я сам під час останнього циклу. Відчай зробив його жорстоким, і, якщо я його не зупиню, він знову пожертвує Анною.
— Чому ви не сказали мені правди, коли ми зустрілися вперше? — запитую я, досі присоромлений.
— Бо ви вже все знали, — каже вона, насупившись. — Як на мене, ми зустрілися дві години тому й вам уже все було про мене відомо.
— Уперше я зустрівся з вами, коли був у подобі Сесіла Рейвенкорта, — заперечую я.
— Отже, зараз ми десь посередині між цими зустрічами, бо я ще не знаю, хто такий Рейвенкорт, — озивається вона. — Утім, не має значення. Я йому не розкажу, і нікому іншому також, бо це несуттєво. У тих циклах то були не ми. Хай там хто були ті люди, вони вдавалися до іншого вибору, припускалися інших помилок. Я вирішила довіряти вам, Ейдене, і мені треба, щоб ви також довіряли мені, тому що це місце… ви знаєте, яке воно. Хай там що ви думали про мене, коли Лакей вас убив, це не так. Це неправда.
Вона здається цілком упевненою, от би ще й голос не зривався, от би ще вона нервово не постукувала носаком черевичка по підлозі. Я відчуваю, як тремтить її рука на моїй щоці, який напружений у неї голос.
Під її бравадою ховається переляк, вона й досі боїться того чоловіка, яким я був, того чоловіка, який, можливо, зачаївся там, у мене глибоко всередині.
Я не годен навіть уявити, яка відвага знадобилася їй, щоб прийти сюди.
— Я гадки не маю, як витягти звідси нас обох, Анно.
— Знаю.
— Але я знайду спосіб, присягаюся, я не піду звідси без вас.
— І це знаю.
І от саме тоді вона дає мені ляпаса.
— Це вам за те, що ви мене вбили, — каже вона, а відтак зводиться навшпиньки й цілує мене в постраждалу щоку. — А тепер ходімо, доки Лакей не вколошкав іще когось із вас.
44
Дерев’яні сходинки риплять; що нижче ми спускаємося, то темнішими стають вузькі кручені сходи. І от нарешті ми опиняємося нижче за темряву.
— А чи вам, бува, не відомо, чому я опинився в тій комірці? — запитую в Анни, яка йде попереду й рухається так швидко, наче за нею чорти женуться.
— Зеленого поняття не маю, але це врятувало вам життя, — озивається вона, озираючись на мене через плече. — В альбомі записано, що приблизно о цій порі Лакей нападе на Рештона. Якби він провів цю ніч у власній спальні, Лакей його б там і заскочив.
— А може, нам саме й треба зробити так, щоб він мене заскочив? — питаю я, відчуваючи раптове занепокоєння. — Ходімо, у мене є ідея.
Я проштовхуюся повз Анну й мчу донизу, перестрибуючи через сходинки.
Якщо Лакей цього ранку збирається напасти на Рештона, існує ймовірність, що він і досі никає десь у коридорах. Він очікує, що його жертва любесенько спатиме собі в ліжку, а це означає, що в мене чи не вперше буде перевага. Якщо мені пощастить, покласти цьому край вийде просто тут і зараз.
Сходи раптово уриваються, впираючись у побілену стіну. Анна пасе задніх і благає не квапитися. Рештон — полісмен тямущий, він і сам залюбки це визнає, а тому приховане знаходить завиграшки. Пальці вправно намацують майже непомітну засувку, яка дає змогу пірнути в темний коридор. У канделябрах тьмаво блимають свічки, ліворуч порожня оранжерея. Я опинився на першому поверсі; двері, крізь які я сюди потрапив, уже зачинені й зливаються зі стіною.
А он і Лакей, менш ніж у двадцяти ярдах від мене. Він стоїть навколішки, колупаючи замок у дверях, які, як я інстинктивно розумію, ведуть до моєї спальні.
— Мене шукаєш, сволото? — вигукую я й кидаюся на нього, не даючи змоги видобути ніж.
Він миттю опиняється на ногах, відсахується й кóпає мене ногою в груди так, що аж перехоплює дух. Я незграбно падаю, хапаючись за ребра, але він не рухається. Він стоїть і чекає, витираючи слину з куточка рота тильним боком долоні.