Рештон іще молодий — утім не такий молодий, як він уявляє, — високий, дужий і надзвичайно вродливий. Ніс, подзьобаний ластовинням, очі кольору темного меду й коротке біляве волосся створюють враження, ніби весь він зітканий із сонячного світла. Єдина вада в його зовнішності — це старий шрам від кулі на плечі, довгий і вже побляклий. Я міг би пригадати, як його отримав, якби захотів, але мені задосить болю й без чужих страждань.
Я саме витираю груди, коли деренчить клямка дверей, примусивши мене знову схопитися за кастет.
— Джиме, ви тут? Двері чомусь замкнені…
Голос жіночий, низький, хрипкуватий.
Вдягаю свіжу сорочку, відсуваю крісло й відмикаю двері. Бачу спантеличену дівчину, яка саме налагодилася знову стукати й уже навіть здійняла кулачок. З-під довгих вій на мене дивляться блакитні очі; червона помада — єдиний спалах кольору на блідому обличчі. Їй трохи за двадцять, темне густе волосся падає на плечі, обіпнуті накрохмаленою білосніжною сорочкою, заправленою в бриджі для прогулянки верхи. Її поява змушує пульс Рештона прискоритися.
— Ґрейс… — зривається в мене з губ, і це не єдине, що мені кортить сказати. Я перетворююся на справдешню бовтанку захвату, піднесення, збудження й шалу.
— Ви вже чули, що утнув мій братик-бовдур? — питає дівчина, проходячи повз мене до спальні.
— Здається, саме зараз почую.
— Він узяв автівку, — каже вона, умощуючись на ліжку. — Припхався до головного стайничого о другій ночі, убраний у всі кольори веселки, змусив того дати йому авто й вирушив до селища.
Вона все хибно розуміє, але я не маю зараз змоги врятувати добре ім’я її брата. Це ж саме я вирішив узяти авто й утекти з будинку, щоб дістатися селища. Зараз бідолашний Дональд Девіс спить собі посеред битого шляху, де я його залишив, і ця моя наявна подоба настійливо вимагає, щоб я помчав його рятувати. Рештонова відданість Дональдові Девісу щира й непохитна, і, намагаючись збагнути причину, я враз натрапляю на жасні спомини. Рештонова приязнь до Девіса сформувалася серед багна й крові шанців. Обидва вони, як дурні, утекли на війну, а повернулися звідти братами — і в кожного свої рани й таємниці, про які знає лише інший. Я відчуваю, як лютиться Рештон через те, що я так повівся з його другом.
Чи то я сам злюся на себе?
Ми з Рештоном так переплетені, що вже годі розібрати, хто з нас де.
— Це моя провина, — каже Ґрейс засмучено. — Він збирався ще купити тієї трутизни в Белла, тому я пригрозила, що все розповім таткові. Я знала, що він на мене казиться, але й гадки не мала, що надумає втекти…
Вона безпорадно зітхає.
— Ви ж не думаєте, що він утне якусь дурницю? Цього ж не станеться, так?
— З ним усе буде добре, — кажу заспокійливо, сідаючи обіч неї. — Просто на нього накотило, та й по всьому.
— Ліпше б ми взагалі його в очі не бачили, того бісового доктора, — каже вона, розгладжуючи долонею мою сорочку. — Дональд так змінився, відколи нагодився Белл зі своєю диво-валізою… Це той паскудний лауданум, брат від нього аж нетямиться. Я з ним і поговорити до пуття вже не можу. От би щось удіяти…
Дівчина раптом затинається, наче їй спадає щось на думку. Я бачу, як вона відсахується, вражена власним задумом, дивиться широко розверстими очима, роздивляється його пильно, наче конячку, на яку поставила на перегонах.
— Мені треба поговорити з Чарльзом, — каже вона раптом, цілує мене в губи й мчить геть.
Перш ніж я встигаю відповісти, дівчина зникає в коридорі, лишивши по собі тільки прочинені двері.
Я зводжуся, щоб зачинити їх, розпалений, стривожений і спантеличений. Як же все було простіше, поки я сидів у тій комірці!
46
Крок за кроком скрадаюся коридором, зазираючи до кожної кімнати, перш ніж пройти повз неї. На руці в мене кастет, я здригаюся від найменшого звуку, він кожної тіні, очікуючи нападу, який, я цього певен, не забариться. А ще мені добре відомо, що, коли Лакей накинеться на мене й заскочить зненацька, я з ним не впораюся.
Відсуваю оксамитову завісу й проходжу до закинутого східного придомку Блекгіту. Різкий вітер термосить оксамит, і запона ляпає в стіну, наче шматок м’яса — на рундук різника.
Не зупиняючись, простую до дитячої.
З коридору непритомного Дербі не видно, його відтягли в куток так, щоб непомітно було з дверей. Він лежить за конячкою-гойдалкою. Розбита голова в крові й скалках порцеляни, але він живий, ще й не на видноті. Зважаючи на те, що напали на нього, коли він виходив зі Стенвінової спальні, у того, хто це зробив, принаймні вистачило сумління сховати його від шантажиста, хоча часу на те, щоб перетягти його до безпечнішого місця, і не знайшлося.