— Мені цікаво було, як ви відреагуєте, — форкає Стенвін, опускаючи черевик на газету й витираючи руки ганчіркою.
Коли він знову говорить, тон його змінюється, стає м’яким і лагідним, наче він розповідає казку.
— Щось мені здається, що це раптове прагнення справедливості має два можливі пояснення, — каже він, кишеньковим ножичком виколупуючи бруд з-під нігтів. — Або Рейвенкорт занюхав скандал і попросив вас за певну винагороду провести розслідування. Або ж ви сподіваєтеся, що йдеться про якийсь гучний злочин, повідомлення про який потім надрукують у газетах і це зробить вас відомим…
Я мовчу, і він шкіриться.
— Слухайте-но, Рештоне, ви не знаєте нічогісінько ані про мене, ані про мої справи, а от мені такі, як ви, добре відомі. Ви звичайнісінький трудяга з робочого класу, який упадає біля жінки з багатої родини. Жінки, яка вам не пара. У тому, щоб зробити кар’єру, нічого поганого немає. Я й сам через це пройшов. Але вам знадобляться гроші, щоб видертися цими сходами нагору, і в цьому я можу вам зарадити. Інформація — цінний товар, а це означає, що ми можемо стати один одному в пригоді.
Він пильно дивиться на мене, але відчувається, що йому непереливки. На шиї шалено б’ється живчик, чоло вологе від поту. У такій відвертості криється небезпека, і йому про це відомо. Менше з тим, я відчуваю, що ця пропозиція доволі спокуслива. Рештонові конче потрібні гроші, щоби бути разом із Ґрейс. Він хоче краще вдягатися й запрошувати її повечеряти частіше, ніж раз на місяць.
Але річ у тім, що ще дужче йому подобається бути полісменом.
— Скільком людям відомо, що Люсі Гарпер — ваша донька? — питаю напряму.
А тепер уже моя черга спостерігати за його реакцією.
Перші підозри виникли в мене, коли я побачив, як він накинувся на Люсі тоді, в обідньому залі, тільки через те, що вона мала необачність звернутися до нього на ім’я, коли попросила дати дорогу. Коли я спостерігав за цим у подобі Белла, надмірного значення цій сцені я не надав. Стенвін — грубіян і шантажист, тому його поведінка здалася мені цілком природною. Лише коли я побачив те саме очима Денса, то помітив приязнь у голосі Люсі й страх на обличчі самого Стенвіна. Ще б пак: адже в кімнаті повнісінько людей, які залюбки штрикнули б його ножаком межи ребра, а вона мало не оголошує напривселюд про свою до нього прихильність! Та з тим самим успіхом вона могла б намалювати мішень у себе на спині! Не дивно, що він на неї накинувся. Йому просто треба було випхати її з цієї кімнати якомога швидше.
— Яка ще Люсі? — питає він, щосили стискаючи ганчірку.
— Не принижуйте мене намаганнями це заперечити, Стенвіне, — перериваю його я. — У неї таке ж руде волосся, як у вас, а медальйон з її портретом ви носите в піджаку разом з нотатником, у якому ведете облік справ. Химерне сусідство, от хіба що це дві найдорожчі для вас речі. Чули б ви, як Люсі захищала вас перед Рейвенкортом!
Мої слова лунають, наче удари молотка.
— Узагалі-то збагнути це було неважко, — кажу я. — Якщо маєш очі й мозок.
— Чого вам треба? — питає він стиха.
— Я хочу знати, що насправді сталося того ранку, коли було вбито Томаса Гардкасла.
Шантажист облизує губи, гарячково міркує, шестірні й коліщата, змащені брехнею, обертаються в його мозку.
— Чарлі Карвер зі спільником відвели Томаса до озера й зарізали його, — каже він, знову беручись до черевика. — Карвера я зупинив, а його спільник утік. Може, розповісти вам іще якусь давню історію?
— Якби мене цікавили побрехеньки, я б звернувся по них до Гелен Гардкасл, — кажу я й нахиляюся до нього, зціпивши руки й затиснувши долоні між колінами. — Вона ж була там. Так? Як і казав Алф Міллер. Усі вважають, ніби Гардкасли подарували вам плантацію за те, що ви намагалися врятувати їхнього сина, але мені відомо, що насправді все було геть не так. Ви шантажували Гелен Гардкасл упродовж дев’ятнадцяти років, відколи загинув малий. Ви щось побачили того ранку, щось, чим відтоді тиснете на неї. Вона збрехала чоловікові, що гроші насправді потрібні, щоб не було викрито таємницю походження Каннінгема, але ж річ насправді не в цьому, еге ж? Тут щось серйозніше.
— А якщо я не розповім вам, що саме бачив, що тоді? — гарчить він, відкидаючи черевик. — Доповісте всім, що татусь Люсі Гарпер — це той самий сумнозвісний Тед Стенвін, і чекатимете, поки її вколошкають?