Змерзлий і вимоклий як хлющ, я ладен відмовитися від свого задуму, але Рештон уже тягне мене до дзеркального ставка. Погляд полісмена пильніший за очі інших моїх утілень. Він шукає, він видивляється. Мої спомини про це місце його не влаштовують, він прагне все побачити наново. Отже, засунувши руки до кишень, я зупиняюся біля самісінької води, яка торкається підошов черевиків. Мжичка брижить поверхню ставка, краплі дзьобають чималенькі клапті ряски.
От принаймні дощ незмінний. Він періщить і в обличчя Беллові, коли той іде обіч Евелін, і у вікна сторожівні, де спить дворецький і де підвішений до стелі Ґолд. Рейвенкорт слухає дзюрчання крапель у вітальні, розмірковуючи, куди це був подівся Каннінгем. А Дербі… Дербі, на щастя, досі непритомний. Девіс або спить посеред битого шляху, або саме повертається до маєтку. Хай там як, він промок до рубця. І Денс, який знехочу простує крізь хащі з рушницею напереваги, також.
А я… я стою точнісінько на тому самому місці, де сьогодні ввечері стоятиме Евелін, на тому самому місці, де вона притисне сріблястий пістолет до живота й натисне на гачок.
Я бачу те, що побачить увечері вона.
І намагаюся зрозуміти.
Убивця знайшов спосіб примусити Евелін накласти на себе руки, але чому вона не застрелилася на самоті, наприклад у спальні? Нащо вона мала вийти сюди, напривселюд, і вкоротити собі віку просто під час балу?
«Щоб усі це побачили».
— Тоді чому не посеред бальної зали? Чому не на сцені? — бурмочу я.
Ні, надто вже це походить на якусь виставу.
Рештон за свою кар’єру полісмена розслідував кількадесят убивств. Жодне з них ніхто не режисирував заздалегідь, усі вони були результатом миттєвого рішення, наслідком імпульсу. Після того як важко гарували цілісінький день, чоловіки зазирають до чарчини, намагаючись утопити в алкоголі свої негаразди. Відтак розпускають кулаки, і врешті-решт жінкам набридає зазнавати басаманів, тож вони хапаються за перший-ліпший ніж, що трапиться їм під руку. Смерть чатує і в темних провулках, і в затишних кімнатах з мереживними серветками на столах. Падають дерева, руйнуються будинки, молотки вислизають із рук. Люди помирають так, як помирали завжди, помирають швидко — чи то через те, що їм просто не пощастило, чи з власної провини. Але не так, не на загал, не на очах у сотні гостей, убраних у бальні сукні й фраки.
У чиєму розумі могла зродитися ідея перетворити вбивство на виставу?
Вирушаю назад до маєтку, намагаючись пригадати, яким саме шляхом Евелін ішла до дзеркального ставка, як вона пірнала з темряви у світло, заточуючись, наче була напідпитку. Згадую, як виблискував срібний пістолет у її руці, згадую постріл, тишу, а відтак гуркіт феєрверка, під який вона впала у воду.
Нащо потрібні були одразу й пістолет, і револьвер, якщо для самогубства вистачило б і однієї зброї?
«Убивство, яке не схоже на вбивство».
Саме так назвав його Моровий Лікар… але що, як… Розум мій хапається за якийсь уривок думки, я видобуваю її з темряви на світло. У мене з’являється ідея, абсолютно химерна ідея.
Єдине припущення, у якому є бодай якась логіка.
Хтось плескає мене по плечу, і я від несподіванки мало не гепаюся просто в дзеркальний ставок. На щастя, Ґрейс устигає схопити мене за руку й смикнути до себе. Вона обіймає мене. Мушу визнати, що це неабияк приємно, особливо коли я озираюся й зустрічаюся поглядом із блакитними очима, які дивляться на мене закохано й трохи насмішкувато.
— Що, на Бога, ви тут робите? — питає вона. — Я по всіх усюдах вас шукала. Ви пропустили обід.
Голос у неї занепокоєний. Вона пильно дивиться на мене, намагається перехопити мій погляд, хоча я й гадки не маю, що саме вона сподівається видивитися в моїх очах.
— Та от пішов прогулятися, — кажу, намагаючись її заспокоїти. — І трохи захопився, розмірковуючи над тим, який вигляд це місце мало в ліпші часи.
Обличчям її миготить сумнів, але за мить він зникає. Вона дивиться на мене дивовижними очима, бере попід руку, зігріваючи теплом свого тіла.
— Зараз уже важко пригадати, — каже вона. — Усі спомини про це місце, навіть найщасливіші, затьмарює те, що згодом сталося з Томасом.