Дочекавшись, поки всі мисливці зникнуть за деревами, повертаюся до мапи, що висить на стіні. Якщо вона правильна, стайня не надто далеко від будинку. Певна річ, саме там я знайду головного стайничого. Він зможе підготувати карету, яка доправить мене до селища, а звідти я потягом вирушу додому.
Рушаю до виходу з вітальні, але шлях мені раптом заступає величезний чорний крук.
Серце в мене аж заходиться, я відсахуюся й наштовхуюся просто на креденець, з якого з дзенькотом падають на підлогу родинні світлини та якісь дрібнички.
— Не треба лякатися, — каже створіння, підступаючи до мене із сутінку.
Це зовсім не птах. Це людина, убрана в шати середньовічного морового лікаря. Пір’я — то чорний плащ, дзьоб — частина порцелянової машкари, що виблискує у світлі найближчої лампи. Мабуть, це його вбрання для балу-маскараду, що має відбутися ввечері, хоча незрозуміло, чому цей пан убрався так лиховісно ще серед білого дня.
— Ви мене налякали, — кажу я, потираю груди й зніяковіло сміюся, намагаючись оговтатися.
Він схиляє голову, роздивляючись мене, наче якусь дику тварину, що невідь-чому опинилася посеред килима.
— Що ви пам’ятаєте? — цікавиться він.
— Перепрошую?
— Ви отямилися, вигукуючи якесь слово. Яке саме?
— Ми що, знайомі? — питаю й кидаю з-за його плеча погляд у вітальню, сподіваючись, що там залишився хтось із гостей.
На жаль, ми самі-самісінькі. Але ж цього він і прагнув, розумію я з тривогою, яка дедалі росте.
— Я вас знаю, — каже він. — Наразі цього достатньо. То що це було за слово?
— Чому б вам не зняти цю маску, щоб ми поговорили очі в очі? — питаю я.
— Моя машкара — це найменша з ваших проблем, докторе Белл, — одказує він. — Відповідайте на запитання.
У його словах немає геть нічого загрозливого, але порцеляна глушить голос, через що в кожному реченні чути якесь тваринне гарчання.
— Анна, — кажу я, стискаючи рукою стегно, щоб не смикалася нога.
Він зітхає.
— Шкода.
— Ви знаєте, хто вона? — питаю з надією. — Ніхто в будинку про неї й чути не чув.
— І не дивно, — відповідає він, змахнувши затягнутою в рукавичку рукою. Відтак видобуває з-під плаща золотий кишеньковий годинник і цокає язиком, дивлячись на циферблат. — У нас чимало роботи, але не сьогодні: ви ще не в тому стані. Незабаром ми з вами знову поговоримо, коли все трохи проясниться. А тим часом раджу ближче познайомитися з Блекгітом та іншими гостями маєтку. Розважайтеся, поки є змога, докторе. Лакей незабаром вас знайде.
— Лакей? — перепитую я. Це слово невідь-чому викликає якусь тривогу глибоко в душі. — Це він убив Анну й поранив мені руку?
— Дуже сумніваюся, — відповідає Моровий Лікар. — Лакей самою вашою рукою не обмежиться.
За спиною в мене лунає якийсь оглушливий удар, я озираюся. Маленька пляма крові розпливається шибкою, а поранений птах б’ється, конаючи, серед бур’янів і зів’ялих квітів під вікном. Сердега, мабуть, ударився об скло. Мене дивує та жалість, яку я відчуваю. На очі навертаються сльози через цю дурнувату смерть. Вирішивши передусім поховати птаха, я озираюся, намагаючись перепросити перед своїм загадковим бесідником, але його вже немає.
Дивлюся на власні руки. Кулаки так стиснуті, що нігті вп’ялися в долоні.
— Лакей, — повторюю я.
Це слово для мене нічого не означає, але відчуття, яке воно в мене викликає, ні з чим не сплутаєш. Це жах. З якоїсь причини я страшенно боюся цієї людини. Страх жене мене до письмового столу. Там лежить ножичок для листів, який я помітив трохи раніше. Він маленький, але достатньою мірою гострий — вістрям я до крові проколюю собі палець. Посмоктуючи ранку, кладу зброю до кишені. Бажання забарикадуватися в кімнаті трохи відступає.
Почуваючись дещо впевненіше, повертаюся до своєї спальні. Коли поряд немає гостей, які відвертають увагу від довколишнього антуражу, Блекгіт і справді здатний викликати напад меланхолійної нудьги. Окрім чудового вестибюля, усі інші кімнати, які я минаю, укриті цвіллю й пліснявою та вражають занепадом. По кутках добре помітний щурячий послід, пил укриває всі поверхні, до яких не дотягуються покоївки. Килими зачовгані, меблі в подряпинах, тьмяне срібне начиння маячить за запилюженими скляними дверцятами сервантів. Хоч якими неприємними здаються гості Блекгіту, мені зараз бракує гомону їхніх теревенів. Вони джерело життєвої енергії для цього місця, вони підживлюють його, виганяючи звідси похмуру тишу. Блекгіт живий, допоки в ньому є люди. Без них він перетворюється на понуре руйновище, яке тільки й чекає, допоки по ньому вгатить милосердна куля-довбня.