— Ви того дня теж були тут?
— А я хіба вам не розповідала? — дивується вона, умощуючи голову в мене на плечі. — Мабуть, ні, не розповідала… Але ж я тоді ще була зовсім маленькою… Так, я була тут, майже всі, кого нині сюди запросили, тоді також були присутні.
— Ви бачили, як сталося вбивство?
— Хвалити Бога, ні, — каже вона нажахано. — Евелін відрядила всю дітлашню на пошуки скарбів. Мені тоді було щонайбільше років сім, так само, як і Томасу. Самій Евелін було десять. Вона була найстаршою, тому їй доручили за нами наглядати… — Вона наче віддаляється від мене, занурюючись у спогади. — Певна річ, я тепер розумію, що їй насправді страшенно кортіло кататися верхи, а не пильнувати нас, але тоді нам здавалося, що її тішить наша компанія. Ми веселилися, грали у квача в лісі, шукали підказки, а потім Томас кудись гайнув. Відтоді ми його більше не бачили.
— Гайнув? Він не розповів, куди саме пішов чи що збирався робити?
— Точнісінько такі самі запитання ставив тоді полісмен, який мене допитував, — каже вона, пригортаючись до мене. — Ні, Томас нічого не сказав. Лише спитав, котра година, а відтак дременув геть.
— Спитав, котра година?
— Так, наче він квапився деінде.
— Але він не сказав, куди саме йде?
— Ні.
— Чи, бува, не поводився він якось дивно? Чи нічого химерного не казав?
— Відверто кажучи, ми з нього ані слова не могли витрясти, — каже вона. — Але пригадую, що він тоді цілий тиждень був у якомусь дивному настрої. Похмурий, мовчазний… зовсім на себе не схожий.
— А зазвичай яким він був?
Вона знизує плечима.
— Постійно робив якісь капості. Вік у нього був такий. Смикав нас, дівчат, за кіски, лякав. Нишком ходив за нами до лісу, а потім несподівано вистрибував з-за дерев, лякаючи нас до півсмерті.
— Але того тижня він поводився дивно? — знову перепитую я. — Ви впевнені, що ця його незвична поведінка тривала саме впродовж тижня?
— Узагалі-то ми тоді приїхали до Блекгіту за тиждень до балу. Упевнена, так.
Вона здригається, вдивляється в моє обличчя.
— І про що ж це ви сушите собі мізки, містере Рештон? — питає вона.
— Сушу собі мізки?
— Я ж бачу оцю маленьку зморщечку. — Вона легенько торкається пальцем мого чола між бровами. — Вона завжди з’являється, коли вас щось хвилює.
— Я поки що не впевнений.
— Тоді принаймні не робіть так, коли будете знайомитися з моєю бабусею.
— Мені не можна супитися?
— Вам не можна думати, дурнику.
— Але чому, на Бога?
— Бо моя бабуся не надто прихильна до молодиків, які забагато думають. Вважає, ніби це ознака того, що вони ледарі.
Надворі стрімко холоднішає. Сутеніє, залишки світла розчиняються в темних грозових хмарах, що затягують небо.
— Може, повернемося до маєтку? — питає Ґрейс, тупцяючи з ноги на ногу, щоб зігрітися. — Блекгіт мені теж не до вподоби, як і всім іншим, але я не збираюся задубіти через це до смерті.
Я тужливо дивлюся на дзеркальний ставок, але підтвердити свій здогад усе одно не маю змоги, допоки не поговорю з Евелін, а вона наразі саме гуляє з Беллом. Байдуже, про що я сушу собі мізки, як називає це Ґрейс, — доведеться зачекати кілька годин, допоки вони повернуться. Між іншим, перспектива провести цей час у компанії людини, яка жодним чином не дотична до всіх сьогоднішніх трагедій, здається мені неабияк спокусливою.
Пліч-о-пліч ми йдемо назад до будинку й з’являємося у вестибюлі саме вчасно, щоб побачити, як сходами, насупившись, збігає замислений Чарльз Каннінгем.
— Агов, Чарльзе, чи з вами все гаразд? — гукає його Ґрейс. — Боже милий, та що ж це сьогодні коїться з чоловіками в цьому будинку? Усі такі заклопотані…
На обличчі Каннінгема з’являється усмішка. Радість, яку викликає в нього наша поява, помітно контрастує з тим, як серйозно він зазвичай зі мною розмовляє, коли ми спілкуємося сам на сам.
— А от і мої улюбленці! — каже він урочисто, зістрибуючи з третьої сходинки, і плескає нас обох по плечах. — Перепрошую, я оце трохи замислився.
Я відповідаю йому приязною усмішкою.
Аж дотепер я вважав камердинера кимось, хто просто з’являвся час від часу, іноді виконуючи мої доручення, але водночас маючи якусь власну мету. Через це довіряти йому не можна. А Рештон сприймає його по-іншому — наче чорно-білий ескіз, кимось несподівано розмальований яскравими фарбами.
Ґрейс і Дональд Девіси приїздили до Блекгіту щоліта, вони дорослішали біч-о-біч з Майклом, Евелін, Томасом і Каннінгемом. Попри те що Чарльза виховувала куховарка місіс Драдж, усі вважали його позашлюбним сином Пітера Гардкасла й ставилися до нього наче до рівні. Заохочуючи таке ставлення, Гелен доручила гувернантці навчати Каннінгема разом з іншими дітлахами Гардкаслів. Він, може, і став урешті-решт одним з челяді, але ані Ґрейс, ані Дональд не вважали його собі нерівним, хай там що казали з цього приводу їхні батьки. Усі троє ставилися одне до одного, наче члени однієї родини. Тому Каннінгем був одним із перших людей, кого Дональд Девіс познайомив з Рештоном, коли вони повернулися з війни. Усі троє стали один одному близькі, наче рідні брати.