— Що, Рейвенкорт вередує? — питає Ґрейс. — Тільки не кажіть, що знову забули принести йому другу порцію яєчні! Він же завжди через це казиться!
— Ні, ні, річ не в цьому…
Каннінгем замислено хитає головою.
— Ви ж знаєте, так іноді трапляється, що вже від самого ранку все йде шкереберть. Рейвенкорт сказав мені дещо доволі химерне, і, відверто кажучи, я досі не збагну, що воно означає.
— І що ж він сказав? — цікавиться Ґрейс, схиливши голову до плеча.
— Що він не… — Каннінгем замовкає, тре кінчик носа. Потім, поміркувавши трохи, він зітхає й змінює тему розмови.
— Ліпше я розповім вам усе увечері за келихом бренді, коли все вже буде позаду. Поки що мені навіть гожих слів не виходить дібрати.
— От завжди ви так, Чарльзе, — каже Ґрейс, тупнувши ногою. — Починаєте розповідати щось цікаве, але ніколи не завершуєте.
— Що ж, може, бодай це трохи поліпшить вам настрій? — З кишені він видобуває срібний ключ, до якого прикріплено картку з іменем Себастіана Белла. Востаннє я бачив цей ключ, коли він був у кишені паскудника Дербі, незадовго до того, як хтось придовбешив його попід дверима у Стенвіна. Ключ тоді поцупили.
Я почуваюся коліщатком, яке поставили на правильне місце в складному годинниковому механізмі; шестернею, що рухає машинерію, велич якої я не в змозі осягнути.
— Ви знайшли його для мене? — питає Ґрейс, плескаючи в долоні.
Каннінгем радісно всміхається мені.
— Ґрейс просила мене поцупити з кухні запасний ключ від кімнати Белла, щоб ми могли забрати в нього наркотики, — каже він, погойдуючи ключ на пальці. — А мені пощастило: я знайшов ключ від його валізи!
— Може, це й по-дітвацьки, але я хочу, щоб Белл страждав так само, як страждає Дональд, — каже дівчина, очі її гнівно блищать.
— І звідки ж у вас цей ключ? — питаю я в Каннінгема.
— Та знайшов, коли виконував свої прямі обов’язки, — озивається він дещо зніяковіло. — А в кишені в мене ключ від його кімнати. Усі його оті слоїчки можемо хоч просто зараз утопити в озері. Уявляєте?
— Не в озері, — озивається Ґрейс, скривившись. — Досить уже того, що ми повернулися до Блекгіту, а до того жахливого озера я й близько не підступлюся.
— Тоді в колодязі, — пропоную я. — У тому, що біля сторожівні. Він старий і глибокий. Якщо ми викинемо туди наркотики, ніхто їх ніколи не знайде.
— Чудово! — потішено потирає руки Каннінгем. — Наш добрий доктор оце саме щойно вирушив на прогулянку з міс Гардкасл, тому, як на мене, саме час братися до справи. То що, хто разом зі мною зважиться влаштувати невеличке пограбування серед білого дня?
48
Ґрейс залишається на чатах біля дверей, а ми з Каннінгемом прослизаємо до Беллової кімнати. Моя ностальгія розфарбовує все довкола у веселкові кольори. Зітнувшись із владними особистостями моїх інших утілень, я тепер ставлюся до Белла з куди більшою прихильністю. Проти Дербі, Рейвенкорта чи Рештона Себастіан Белл був чистий аркуш, людина, яка навіть усередині самого себе почувалася не господарем, а радше гостем. Я просто затопив його собою, заповнив порожнечу так щільно, що навіть не усвідомлював, що форма цієї посудини мені не пасує.
Химерно, але зараз я сприймаю його наче давнього приятеля.
— Як гадаєте, де саме він зберігає оту свою трутизну? — питає Каннінгем, зачиняючи за нами двері до спальні.
Хоча мені добре відомо, де саме сховано валізу Белла, я вдаю, ніби й гадки про це не маю. І таким чином даю собі можливість повештатися тут трохи за його відсутності, насолоджуючись цією миттю повернення до колишнього життя. Але Каннінгем уже незабаром відшукує скриню й з моєю допомогою витягає з шафи.
Коли ми сунемо її дерев’яними мостинами, лунає жахливий гуркіт. Добре, що всі вирушили на полювання, бо ці звуки й небіжчика підняли б.
Ключ ідеально пасує до вічка замка, клямка на чудово змащених начепах відмикається, і ми бачимо вміст скрині. Там, усередині, усе вщент набите брунатними слоїчками й флаконами, які розставлено охайними рядочками.