Каннінгем захопив із собою бавовняну торбу, і ми, опустившись навколішки обабіч скрині, виймаємо Беллові запаси й складаємо їх до торби. Тут є найрізноманітніші мікстури й настоянки — не лише ті, від яких на обличчі з’являється дурнувата посмішка.
Серед цих сумнівних смаколиків я бачу напівпорожній слоїчок зі стрихніном, білі дрібки його аж нічим не відрізняються від не дуже ретельно змеленої солі.
«А це ще йому навіщо?»
— Схоже, Белл збуває все, що припаде, — каже Каннінгем, осудливо цокаючи язиком. Він забирає в мене слоїчок і вкидає його до торби. — Але ми покладемо цьому край.
Витягаючи Беллові запаси зі скрині, я згадую записку, яку підсунув мені попід двері Ґолд. У ній зазначалося, що я мушу десь дістати три лікарські засоби. На щастя, Каннінгем так захопився, що не помічає, як я крадькома пхаю потрібні пляшечки до кишені. Не бачить він і того, як я вкидаю до скрині шахову фігурку. Серед усіх цих таємниць вона може здатися просто дрібничкою, але я й досі пам’ятаю, як вона мене заспокоїла, скільки сил подарувала. То був прояв доброти, якої я так потребував тієї миті, і мене тішить, що саме я до цього причетний.
— Чарльзе, а скажіть-но мені правду, — починаю я.
— Я ж уже казав, що не зазіхаю на Ґрейс, — озивається він відчужено, і далі заповнюючи торбу. — Не знаю, через що вже ви там посварилися цього разу, але ліпше визнайте, що помилялися, і подякуйте, коли вона вам пробачить. — Камердинер мигцем усміхається мені, але ця усмішка де й дівається, коли він помічає моє похмуре обличчя. — Що сталося? — питає він.
— Де ви взяли ключ від скрині? — цікавлюсь я.
— Якщо вже це аж так вас цікавить, його дав мені дехто з челяді, — каже він, уникаючи мого погляду й ані на мить не припиняючи своєї справи.
— Ні, це не так, — кажу, чухаючи потилицю. — Ви забрали ключ у непритомного Джонатана Дербі після того, як ударили бідаху вазою по голові. Деніел Коулрідж найняв вас, щоб ви поцупили записник Стенвіна, так?
— Це… Це дурня якась… — виправдовується Каннінгем.
— Чарльзе, будь ласка, — кажу я з притиском. — Зі Стенвіном я вже поговорив.
Рештон стільки разів покладався на Каннінгемову дружбу й поради впродовж багатьох років, що зараз просто нестерпно дивитися, як той крутиться, наче вуж на пательні, коли я його розпитую.
— Я… я не хотів його бити, — каже Каннінгем присоромлено. — Я допоміг Рейвенкортові забратися до ванни й збирався вже поснідати, коли почув якийсь шум на сходах. Побачив, як Дербі чкурнув до кабінету, а за ним назирці — Стенвін. От я й подумав, що, поки всі зайняті, зможу прослизнути до Стенвінової спальні й поцупити той записник. Але там був охоронець, тому я сховався в одній з кімнат з іншого боку коридору й вирішив зачекати та поглянути, що відбуватиметься далі.
— Отже, ви бачили, як доктор Діккі вколов охоронцеві снодійне, а потім Дербі знайшов записник, — кажу я. — Ви не могли дозволити йому піти зі своєю здобиччю, бо добре знали, яка вона цінна.
Каннінгем з готовністю киває.
— Стенвінові відомо, що насправді сталося того ранку. Він знає, хто вбив Томаса, — каже він. — Увесь цей час він брехав. У його записнику є відомості про те, як усе було насправді. Коулрідж розшифрує його для мене, і всі дізнаються, що мій батько — мій справжній батько — ні в чому не винний.
В очах його дедалі помітніший страх.
— А чи Стенвінові відомо про угоду, яку я уклав з Коулріджем? — запитує раптом камердинер. — Це що, саме тому ви з ним зустрічалися?
— Він нічого про це не знає, — кажу я лагідно. — Я навідався до нього розпитати про вбивство Томаса Гардкасла.
— І він щось вам розповів?
— Мусив, бо я врятував йому життя.
Каннінгем і досі стоїть навколішки. Наразі він хапає мене за плечі.
— Реше, та ви ж справдешній чарівник! — вигукує він. — Ну ж бо, не мучте мене, розповідайте вже!
— Він стверджував, нібито бачив закривавлену леді Гардкасл із мертвим сином на руках, — кажу я, пильно дивлячись на нього. — Стенвін дійшов того єдиного висновку, що його можна було дійти за тієї ситуації. Аж за кілька хвилин з’явився Карвер і наполіг, щоб Стенвін дав свідчення проти нього.
Каннінгем дивиться кудись крізь мене, обмірковуючи довгоочікувану відповідь, якої так прагнув. Коли він знову заговорює, голос звучить гірко.
— Певна річ, — каже він, опускаючись на підлогу. — Я роками намагався довести, що батько ні в чому не винний, і зрештою з’ясувалося, що вбивцею є моя мати.
— Чи давно вам відомо, хто ваші справжні батьки? — питаю я, щосили намагаючись, щоб голос звучав співчутливо.