— Мати розповіла правду, коли мені виповнився двадцять один рік, — відповідає він. — Вона запевняла, що батько зовсім не чудовисько, хай там що всі стверджували, але ніколи не пояснювала, чому так на цьому наполягає. Відтоді я постійно намагався з’ясувати, що саме вона мала на увазі.
— Ви ж бачилися з нею вранці, так?
— Я приніс їй чай, — каже він. — Вона пила його, лежачи в ліжку, і ми розмовляли. Я робив так іще з дитинства, а вона в цей час розпитувала про мій настрій, про навчання. Була дуже лагідна до мене. Я над усе полюбляв ці миті.
— А цього ранку? Вона нічого підозрілого не казала?
— Про вбивство Томаса? Ні, цю тему ми не обговорювали, — озивається Каннінгем саркастично.
— Я мав на увазі щось незвичне. Щось таке, що не було їй властиве.
— «Незвичне»… — форкає він. — Вона вже впродовж року чи навіть більше поводиться незвично. Я взагалі не збагну, що з нею відбувається. То вона сміється, то ридає…
— Упродовж року, — повторюю я замислено. — Тобто відтоді, як вона востаннє побувала в Блекгіті на роковини Томасової загибелі?
Це ж саме після цих відвідин вона приїхала до Майкла з безладними вигуками про якесь убрання.
— Так… напевне, — каже він, смикаючи себе за мочку вуха. — Не знаю… Як гадаєте, може, це її гнітить? Я маю на увазі відчуття провини… Це б пояснило, чому вона аж так химерно поводиться. Може, вона намагається зібратися на силі, щоб нарешті зізнатися в скоєному? Тоді зрозуміло, чому зранку вона була в такому дивному настрої.
— У якому саме настрої? Про що ви говорили?
— Та, власне, вона була дуже спокійна. Відчужена якась. Повторювала, що треба все виправити. Мовляв, їй прикро, що я змушений був соромитися батькового імені… — Обличчя його стає нещасним. — То он воно як! Вона хоче зізнатися сьогодні, під час балу! Це саме через те вона приїхала до Блекгіту й запросила тих самих гостей, що й тоді, дев’ятнадцять років тому!
— Можливо, — кажу я, не в змозі приховати сумнів. — А чому в її щоденнику всюди відбитки ваших пальців? Що саме ви там шукали?
— Коли я став її розпитувати, вона попросила зазирнути в щоденник, щоб перевірити, о котрій у неї призначено зустріч з головним стайничим. Сказала, що після цього розповість мені все. Попросила прийти до стайні. Я чекав на неї, але вона так і не з’явилася. Я цілий день її шукав, але ніхто її не бачив. Може, вона подалася до селища?
Я вдаю, ніби не почув цього припущення.
— А розкажіть-но мені ще про того хлопчика-грума, який зник, — кажу натомість. — Ви про нього розпитували головного стайничого.
— Та, власне, там нема про що розказувати. Кілька років тому я сидів у пабі з інспектором, який розслідував убивство Томаса. Він ніколи не вірив, що мій батько — Карвер, я маю на увазі, — у цьому винен. Переважно через те, що інший хлопчик, Кіт Паркер, зник за тиждень до того, коли мій батько був у Лондоні з лордом Гардкаслом. Цей збіг інспекторові не сподобався. Він став розпитувати про цього хлопця, але нічого не дізнався. Скидалося на те, що Паркер просто собі ні сіло ні впало взяв і пішов, нікого заздалегідь не попередивши, і так і не повернувся. Тіла не знайшли, тому спростувати чутки про те, що він просто втік, не вдалося.
— Ви були з ним знайомі?
— Трохи. Він іноді грав з нами, але зазвичай діти челяді також мають свої обов’язки по господарству. Він більшість часу проводив у стайні. Ми бачилися хіба що зрідка…
Відчувши, що мій настрій змінився, він пильно дивиться на мене.
— Ви що, і справді вважаєте, що моя мати — убивця? — питає Каннінгем.
— Саме це я й маю намір з’ясувати з вашою допомогою, — кажу я. — Ваша мати доручила ваше виховання місіс Драдж, так? Тобто вони з нею були в близьких стосунках?
— У дуже близьких. Місіс Драдж була єдиною особою, яка знала, хто мій справжній батько… Ну тобто до того, як про це в якийсь спосіб дізнався Стенвін.
— Чудово. Тоді я мушу про дещо вас попросити.
— Про що саме?
— Власне, мені від вас потрібні дві речі, — кажу я. — Мені треба, щоби місіс Драдж… Овва!
Один з моментів з мого власного минулого нарешті посідає власне місце в загальній картині. Адже відповідь на запитання, яке я мав намір поставити, мені вже дали. Тепер треба зробити так, щоб усе відбулося наново.
Каннінгем змахує рукою просто в мене перед обличчям.
— Реше, агов, чи все гаразд? У вас якийсь химерний вигляд…
— Перепрошую, друже, просто відволікся трохи… — кажу, намагаючись розвіяти його сумніви. — Отже, мені треба, щоб місіс Драдж дещо пояснила. А відтак щоби ви декого зібрали разом. Коли впораєтеся, знайдіть Джонатана Дербі. Мусите розповісти йому все, що з’ясуєте.