Тепер уже Рештон цілує її. Коли я насилу повертаю собі контроль над тілом, виявляється, що я геть зашарівся й помаковів, а Ґрейс широко всміхається. Її очі лукаво блищать. На жаль, я мушу зараз залишити дівчину. Це дуже прикро, але вперше, відколи все це розпочалося, я наблизився до правди й боюся, що вона вислизне в мене з рук, якщо я не вчеплюся в неї як слід. Мені конче треба поговорити з Анною.
Бруківкою огинаю сторожівню, струшую краплі дощу з тренчкота й відтак умощую його на вішаку в кухні. Кроки відлунюють від мостин так гучно, наче там, у підлозі, гупає серце. З вітальні праворуч, де вранці Денс і партнери зустрічалися з Пітером Гардкаслом, лунає якийсь шум. Спочатку я вирішую, що хтось із джентльменів повернувся, але, відчинивши двері, бачу Анну. Вона схилилася над Пітером Гардкаслом, що обм’як у тому самому кріслі, у якому сидів під час нашої розмови.
Він мертвий.
— Анно, — гукаю я стиха.
Вона озирається, обличчя вражене.
— Я почула якийсь шум, спустилася — і… — починає вона, показуючи на тіло.
На відміну від мене, їй сьогодні не довелося брьохати чи не по коліна в крові, тож ця смерть її прикро вражає.
— Підіть умийтеся, — пропоную я, легенько торкаючись її руки. — А я поки що подивлюся, що тут і як.
Вона вдячно киває мені, востаннє дивиться на тіло довгим поглядом, а потім квапливо йде з кімнати. І я не можу її звинувачувати. Колись вродливі риси Пітера жахливо спотворені, праве око напівприплющене, ліве вибалушене. Руки вчепилися в бильця фотеля, спина судомно випнута. Хай там що тут сталося, його водночас позбавили і життя, і гідності.
Перше, що спадає мені на думку, — серцевий напад, але Рештонів нюх змушує мене нашорошитися.
Я простягаю руку, щоб заплющити лордові Гардкаслу очі, але не можу примусити себе торкнутися його. У мене залишилося замало подоб, тому ліпше не спокушати смерть, вдивляючись у неї.
З нагрудної кишені лорда стирчить складений аркуш. Я видобуваю його й читаю.
Я не можу вийти заміж за Рейвенкорта й не зуміла пробачити свою родину за те, що мене примушували це зробити. Вони самі в усьому винні.
Евелін Гардкасл
Крізь прочинене вікно дме протяг. Віконниця вся зашмарована багном — либонь, зловмисник утік саме цим шляхом. Усе в кімнаті на своєму місці, окрім висунутої шухляди столу. Це та сама шухляда, у якій я, ще коли був у подобі Денса, шукав щоденник Пітера Гардкасла. А тепер цього щоденника, авжеж, там немає.
Спершу хтось видрав сторінку зі щоденника Гелен, тепер поцупили записник Пітера. Отже, якась зі справ, запланованих Гелен на сьогодні, варта того, щоб за неї вбивати. Це корисна інформація. Жахлива, але корисна.
Поклавши записку до кишені, я визираю у вікно, намагаючись видивитися бодай якісь указівки щодо особистості вбивці. Утім жодної підказки, лише кілька відбитків ніг у багні, які вже майже змило зливою. Судячи з форми й розміру, зі сторожівні втекла жінка в черевиках з гострими носаками. Це мало б підтвердити причетність до справи тієї, чиїм ім’ям підписано цидулку, але я напевно знаю, що Евелін зараз із Беллом. Вона цього зробити не могла.
Сідаю навпроти Пітера Гардкасла — точнісінько так цього ранку сидів Денс. Попри пізню годину, спомин про цю зустріч і досі залишався в кімнаті. Келихи не прибрали зі столу, у повітрі відчутний присмак цигаркового диму. Гардкасл убраний так само, як і тоді, коли я востаннє його бачив. Отже, він так і не перевдягався для полювання, і, виходить, мертвий він кілька годин.
По черзі вмочую кінчик пальця в усі келихи, пробую рештки на смак. Усі вони смакують як годиться, окрім того напою, що залишився в келиху лорда Гардкасла. За димним присмаком віскі я відчуваю гіркуватий післясмак.
Рештон зараз же його впізнає.
— Стрихнін, — каже він, дивлячись на вискалене обличчя мерця.
Враження таке, ніби Пітер Гардкасл тішиться цій новині — наче він увесь цей час сидів тут і лише чекав, щоб хтось повідомив йому, від чого саме він помер. Йому достеменно кортить дізнатися також ім’я власного вбивці. У мене з цього приводу є певні здогади, але поки що це тільки припущення.
— Ну що, з’ясували щось? — питає Анна, простягаючи мені рушника.
Вона й досі бліда, але голос звучить упевненіше, тож, схоже, вона вже оговталася від свого початкового шоку. А втім, від тіла вона все одно тримається на відстані, обіймаючи себе за плечі.
— Хтось отруїв його стрихніном, — кажу я. — А сам стрихнін був отриманий від Белла.
— Від Белла? Вашої першої подоби? Ви думаєте, він до цього причетний?
— Не з власної волі. — Я витираю вологе після прогулянки під зливою волосся. — Він боягуз, тож у вбивстві участі не братиме. Стрихнін продають у малих кількостях, його використовують як отруту проти пацюків. Якщо вбивця хтось із челяді, він міг збрехати, що трунок йому потрібний на господарчі потреби. Це не викликало б у Белла жодної підозри, аж допоки не з’явилися б перші жертви. Можливо, це пояснює, чому його самого намагалися вбити.