— Звідки вам усе це відомо? — питає Анна вражено.
— Це відомо Рештонові, — кажу, стукаючи себе пальцем по чолу. — Кілька років тому він розслідував убивство, де жертву вколошкали стрихніном. Паскудна була справа. Усе через спадок.
— І ви… ну, тобто ви її пам’ятаєте?
Киваю, і досі розмірковуючи про наслідки отруєння.
— Хтось уночі виманив Белла до лісу, щоб змусити його замовкнути назавше, — кажу сам собі. — Але наш добрий доктор спромігся накивати п’ятами, відбувшись лише порізаними руками. У темряві його переслідувач загубив свою жертву. Одначе пощастило Беллові.
Анна якось химерно на мене дивиться.
— Що сталося? — питаю, спохмурнівши.
— Ви так кажете… — Вона затинається. — Це наче… Я вас не впізнаю. Ейдене, чи від вас самого ще щось залишилося?..
— Цілком достатньо, — кажу нетерпеливо, віддаючи їй листа, якого знайшов у кишені Гардкасла. — От ліпше почитайте. Хтось хоче змусити нас повірити, що це зробила Евелін. Убивця намагається добряче все облаштувати.
Вона відводить від мене очі, читає листа.
— А що, як річ зовсім не в цьому й ми не там шукаємо? — питає Анна, прочитавши. — Якщо хтось хоче позбутися всієї родини Гардкаслів, а Евелін — просто перша жертва?
— Вважаєте, що Гелен ховається?
— Якщо в неї є бодай трішки розуму, то так.
Я даю собі змогу якийсь час обмірковувати це припущення, намагаюся роздивитися цю ідею з різних боків. Щосили намагаюся. Але ні. Надто неоковирний задум. Надто громіздкий. Я не бачу, до чого все це може призвести.
— То що робитимемо далі? — питає Анна.
— Мені треба, щоб ви повідомили Евелін, що дворецький отямився й хоче поговорити з нею особисто, — кажу зводячись.
— Так, але ж дворецький спить і не має бажання з нею спілкуватися.
— А я маю. І, крім того, не хочеться зайвий раз потрапляти на очі Лакеєві.
— Так, авжеж, я піду до Евелін, а ви тоді поки що нагляньте за дворецьким і Ґолдом, — погоджується вона.
— Обов’язково.
— І що ви скажете Евелін, коли вона сюди прийде?
— Розповім їй, як вона помре.
50
На годиннику за вісімнадцять шоста, а Анна й досі не поверталася.
Минуло вже понад три години, відколи вона пішла. І вже впродовж понад трьох годин я не знаходжу собі місця від тривоги, сиджу, примостивши рушницю на колінах і хапаючись за неї, щойно лунає якийсь шурхіт, — одне слово, я майже не випускаю зброї з рук. Гадки не маю, як Анна все це терпіла.
У сторожівні неспокійно. Вітер продирається крізь шпарини в шибах, завиває в коридорі. Бантини тріщать, мостини риплять, прогинаються під власною вагою, наче вся ця халупа — старигань, що намагається звестися з крісла. Мені знову й знову здається, ніби я чую кроки, що наближаються, але, прочинивши двері, з’ясовую, що це гупає незамкнена віконниця чи гілка тарабанить у шибу.
Проте ці звуки більше не справляють на мене враження, тому що я вже не вірю, що моя подруга повернеться. Протягом першої години свого чатування я запевняв себе, що вона просто намагається знайти Евелін, яка саме повернулася після прогулянки з Беллом. За дві години я вирішив, що їй довелося поратися по господарству, виконуючи якісь доручення — цю теорію я намагався обґрунтувати, пригадуючи, як минав її день, коли ми зустрічалися в колишніх моїх утіленнях. Вона згадувала, що спершу зустрілася з Ґолдом, потім перестріла Дербі в лісі, а відтак Денса й уже потім прийшла по мене на горище. Після цього вона перший раз поговорила з дворецьким, коли його в кареті везли до сторожівні, а відтак залишила Беллові записку в будинку стайничого й вирушила шукати Рейвенкорта в його покоях. Потім знову поговорила з дворецьким, але наступного разу я побачив її вже після того, як Лакей напав на Денса ввечері.
Отже, упродовж шести днів вона зникала кудись по обіді, а я цього й не помітив.
Тепер, коли я вже третю годину сиджу в цій кімнаті, а на шибки тисне темрява, я переконаний, що Анна в біді й що якимось чином до цього причетний Лакей. Я бачив її з ним, тому знаю, що вона жива, але ця думка не дарує аж такого полегшення. Хай там що Лакей утнув з Ґолдом, той у результаті збожеволів, і мені несила думати, що Анна зазнає таких самих катувань.