Стискаючи в руці рушницю, іду кімнатою, намагаючись випереджати власний страх бодай на крок, аби встигнути укласти якийсь план до того, як він мене наздожене. Найпростіше — чекати тут, у сторожівні, знаючи, що врешті-решт Лакей прийде вбивати дворецького. Але таким чином я згаю години, які мені конче потрібні для того, щоб розслідувати вбивство Евелін. І який сенс тоді рятувати Анну, якщо я взагалі не зможу витягти її з Блекгіту? Хай навіть я у відчаї, але спершу треба зустрітися з Евелін, сподіваючись на те, що, поки я дам цьому раду, Анна зможе про себе подбати.
Дворецький стогне й розплющує очі.
Якусь мить ми просто дивимося один на одного. Він — спантеличено, я — винувато.
Якщо я залишу їх з Ґолдом без захисту, то приречу їх на смерть і божевілля, але іншого вибору я не бачу.
Коли дворецький знову засинає, я кладу рушницю з ним обіч на ліжко. Так, я бачив, як він помер, але я не можу так просто відступитися. Сумління вимагає, щоб я дав йому бодай якусь нагоду захистити себе. Принаймні малесеньку нагоду.
Підхопивши плащ зі стільця, я йду до Блекгіту, не озираючись.
У спальні Евелін такий самий безлад, як тоді, коли я був тут востаннє, вогонь у каміні ледь жевріє, у його світлі майже нічого не роздивитися. Укинувши кілька дровин, я беруся обшукувати кімнату.
Руки тремтять, але цього разу не через хтивість Дербі, а через моє власне хвилювання. Якщо я знайду те, що шукаю, то дізнаюся, хто винний у смерті Евелін. І тоді свобода буде на відстані простягнутої руки…
Дербі вже обшукував кімнату, але в нього не було ані Рештонового досвіду, ані його вправності. Руки констебля одразу намацують можливі сховки за шафками та в остові ліжка, я простукую підлогу, намагаючись відшукати незакріплену мостину.
Але нічого не знаходжу.
Нічого немає, порожньо.
Роззираюся, нишпорю поглядом по меблях, видивляючись щось, що міг проґавити. Я знаю, що моє припущення щодо самогубства має єдине пояснення, решта будуть безглуздими.
І саме тоді мій погляд зупиняється на гобелені, за яким приховано двері, що сполучають кімнату Евелін зі спальнею Гелен. Беру гасову лампу й іду туди, а відтак обшукую сусідню кімнату.
Нарешті, уже майже полишивши надію, я піднімаю матрац на ліжку й натикаюся на бавовняну торбинку, прив’язану до однієї з поперечин.
Розв’язую її й бачу всередині зброю. Аж дві штуки.
По-перше, нешкідливий стартовий пістолет, завсідник будь-яких сільських змагань. По-друге, чорний револьвер, який Евелін забрала з кімнати матері. Той самий, який був у неї в лісі сьогодні вранці і який увечері вона захопить із собою на цвинтар. Він заряджений. У барабані бракує одного набою. Також у торбинці лежить слоїчок з кров’ю й маленький шприц із якоюсь прозорою рідиною.
Серце в мене заходиться.
— Я мав рацію, — шепочу я.
Шурхотіння запони рятує моє життя.
Протяг з відчинених дверей торкається моєї шиї за мить до того, як за спиною лунають кроки. Гепаюся на підлогу й чую, як ніж розтинає повітря. Перекочуюся на спину, вихоплюю револьвер саме вчасно, щоб побачити, як Лакей зникає в коридорі.
Дозволяю собі опустити голову на мостини, кладу пістолет на живіт і дякую своїй щасливій зірці. Якби ж то я зважив на завісу миттю пізніше, мені був би амінь. Дозволяю собі відхекатися, потім зводжуся, кладу назад до торбинки зброю й шприц, а от склянку з кров’ю забираю із собою. Обережно виходжу зі спальні, питаю в челяді про Евелін. Нарешті хтось підказує мені, що вона в бальній залі. Звідтам лунає гучний цокіт молотків — це будівельники завершують споруджувати сцену. Двері до саду розчахнуті, щоб вивітрилися сморід фарби й пилюка, покоївки гають молоді роки, наяложуючи підлогу.
Помічаю Евелін біля сцени. Вона розмовляє з диригентом. Дівчина й досі в зеленій сукні, у якій була вдень, але Мадлен Обер уже стоїть у неї за спиною з повним ротом шпильок і квапливо намагається зібрати локони в ту зачіску, яка буде в неї сьогодні ввечері.
— Міс Гардкасл! — гукаю я, наближаючись до неї.
Подарувавши наостанок диригента дружньою усмішкою й лагідно потиснувши його руку, вона озирається.
— Звіть мене Евелін, будь ласка, — каже вона, простягаючи мені руку. — А ви?..
— Джим Рештон.
— А, так, поліціянт, — каже вона, і усмішка зникає. — Чи все добре? Щось ви наче схвильовані…
— Я не звик до всього цього світського шарварку, — кажу я. Легенько потискаю її руку, з подивом зазначивши, яка вона холодна.
— І чим можу допомогти, містере Рештон? — цікавиться вона.
Голос у неї відчужений, майже роздратований. Я почуваюся розчавленою комахою, що прилипла до підошви бального черевичка.