51
Вечерю подано, гості сідають на свої місця за столом, а я тим часом ховаюся в чагарнику біля дзеркального ставка. Ще рано, але мій план залежить від того, чи встигну я першим дістатися до Евелін, коли вона впаде у воду. Не можна ризикувати, не можна, щоб минуле мене піддурило.
З листя крапає остудна мжичка, яка зараз видається мені просто крижаною.
Вітер дужчає, ноги зводить судомою.
Гомзаюся й розумію, що цілісінький день макової риски в роті не мав, а, зважаючи на те, який насичений на мене чекає вечір, це паскудно. У голові паморочиться, і тепер, коли ніщо не відтягає увагу, я почуваюся так, наче всі мої носії зібралися там, усередині черепа, і тиснуть, тиснуть… Їхні спомини юрмляться в мозку, гнітять мене майже нестерпно. Мені допікають їхні бажання. Я відчуваю їхній біль. Мені дошкуляють їхні страхи. Я вже не людина, а лише хор чужих голосів.
Не помічаючи мене, двоє слуг виходять з будинку, тягнуть оберемки хмизу для жарівниць. Шлях собі вони підсвічують гасовими лампами, підчепленими до поясів. Одну за одною вони запалюють жарівниці, непроглядно-чорний вечір ніби розкреслює вогниста лінія.
Останню жарівницю встановлено просто біля теплиці. Полум’я відбивається в скляних панелях, тому здається, що споруду поймає вогонь.
Вітер виє, з дерев крапає, Блекгіт мерехтить і міниться — гості йдуть з обідньої зали до спалень, а потім збираються в бальній залі, де на сцені вже облаштувався оркестр. Крім того, там уже зібралися ті, хто приїхав до маєтку тільки на вечірнє свято.
Челядь прочиняє двері, музика вихоплюється назовні, котиться садом, мчить до лісу.
— Тепер ви бачите їх так само, як я, — каже Моровий Лікар стишено. — Актори в п’єсі, які щовечора грають ту саму виставу.
Він стоїть у мене за спиною, майже сховавшись за запоною дерев і чагарнику. У непевному світлі жарівниці здається, ніби порцелянова маска просто ширяє в потемку, наче душа, що прагне полишити тіло.
— Ви розповіли Лакеєві про Анну? — сичу я. Мені насилу вдається стримуватися, щоб не вчепитися йому в горло.
— Ані він, ані вона мені не цікаві, — відповідає він збайдужіло.
— Я бачив вас біля сторожівні з Деніелом. Потім іще раз, уже біля озера. А тепер Анна зникла, — кажу я. — Це ви розповіли йому, де її знайти?
Чи не вперше в голосі Морового Лікаря звучить сумнів:
— Запевняю вас, мене не було ані біля сторожівні, ані біля озера, містере Бішоп.
— Я вас на власні очі бачив, — гарчу я. — Ви розмовляли з ним.
— То був не… — Він затинається на мить, а коли знову говорить, голос його звучить так, наче йому сяйнув раптовий здогад: — То от як він дізнався… А я все не міг збагнути, звідки йому аж стільки відомо…
— Деніел брехав від самого початку, а ви не попередили мене.
— Я не маю права втручатися. Але я був певен, що кінець кінцем ви його викриєте.
— То чому тоді ви розповіли йому про Анну?
— Адже боявся, що ви цього не зробите.
Музика різко обривається. Глянувши на годинник, я бачу, що вже за кілька хвилин одинадцята. Майкл Гардкасл зупинив оркестр, щоб розпитати, чи, бува, не бачив хтось його сестри. Біля самісінької стіни маєтку я помічаю якийсь рух — це Дербі на прохання Анни зупинився біля каменя, що лежить у траві.
— Мене не було на тій галявині, містере Бішоп, присягаюся, — каже Моровий Лікар. — Незабаром я вам усе поясню, але зараз мушу й сам дещо з’ясувати…
Він іде швидко, лишивши мене наодинці з моїми запитаннями. Якби ж то я був в іншому втіленні, то помчав би за ним, але Рештон кмітливіший: налякати його важко, а от метикує він швидко. Наразі турбує мене тільки Евелін. Відкидаю всі думки про Морового Лікаря й підступаюся ближче до дзеркального ставу. На щастя, дощ так змордував гілля й листя, що вони навіть не ворухнуться під моїми кроками.
Евелін простує стежкою. Стиха квилячи, вона видивляється мене поміж дерев. Хай там яка в неї роль у цих подіях, їй достеменно лячно, вона тремтить усім тілом. Мабуть, вона вже вколола собі м’язовий релаксант, тому що злегка заточується, наче рухаючись під музику, яку чує лише вона сама.
Я смикаю гілку найближчого куща, щоб дати їй зрозуміти, що я поряд, але під дією ліків вона вже майже нічого не бачить, і, тим паче, не годна помітити мене в темряві. Але, менше з тим, вона йде далі. Сріблястий пістолет виблискує в правиці, а стартовий вона тримає в лівій руці. Його дівчина притискає до стегна так, щоб він не був на видноті.
Еге ж, маю віддати їй належне, вона відважна.
Діставшись до краю дзеркального ставка, Евелін вагається, і, знаючи, що має відбутися далі, я міркую, чи не заважкий для неї сріблястий пістолет, чи взагалі не заважкий для неї весь наш план.