Діккі завершив огляд і тепер повільно спинається на рівні. Під його пильним наглядом челядь кладе тіло Евелін на ноші. Добрий доктор убраний у смуток, ніби в костюм з чужого плеча. Не знаю, як це я примудрився не помітити цього раніше. Це вбивство ніби пантоміма. Зусібіч наче лунає шурхіт завіси.
Евелін піднімають, а я мчу крізь зливу до оранжереї, у віддалений кінець маєтку. Прослизаю крізь високі двері, які відімкнув заздалегідь, і ховаюся за китайською ширмою. Бабуся Евелін спостерігає за мною з портрета над каміном. У мерехтливому сяйві свічок здається, ніби вона всміхається. Можливо, їй відомо те саме, що й мені. Хтозна, може, вона завжди це знала й день за днем змушена була дивитися, як ми всі тиняємося по колу, не помічаючи правди.
Тепер зрозуміло, чому в неї завжди був такий зневажливий вираз обличчя.
Дощ тарабанить у шиби. До оранжереї заходять лакеї з ношами. Вони рухаються звільна, намагаючись не трясти тіло, накрите піджаком Діккі. Опинившись усередині, вони перекладають тіло на стіл, поштиво притискають кашкети до грудей на знак поваги й ідуть геть, зачинивши за собою двері.
Дивлюся їм услід, краєм ока помічаю власне відображення в шибі — руки в кишенях, на Рештоновому кмітливому обличчі непохитна впевненість.
Навіть моє власне відображення мені бреше.
Перше, що відібрав у мене Блекгіт, — це саме впевненість.
Двері рвучко розчахуються. Протяг з коридору хилитає пломінці свічок. Крізь шпаринки ширми я бачу Майкла, він блідий і тремтить. Стоїть, учепившись в одвірок, щоб утриматися на ногах. В очах міняться сльози.
У нього за спиною Каннінгем, крадькома глипнувши на ширму, за якою я ховаюся, зачиняє двері до оранжереї. Сам він досередини не заходить.
Щойно залишившись на самоті, Майкл припиняє вдавати, ніби вбитий горем. Плечі його виструнчуються, погляд стає чіпким, замість смутку на обличчі з’являється хижий вираз. Він квапливо підступається до тіла Евелін, роздивляється її закривавлений живіт, шукаючи вхідний отвір від кулі і, так його й не побачивши, щось бурмотить.
Насупившись, він видобуває магазин з пістолета, який я йому дав там, надворі, і бачить, що зброя заряджена. Евелін мала взяти до озера чорний револьвер, а не цей срібний пістолет. Схоже, Майкл зараз питає себе, що могло змусити її змінити план і чи зробила вона все інше, як домовлялися.
Переконавшись, що сестра жива, він відступає, нервово тарабанить пальцями по губах, зважуючи пістолет у руці. Таке враження, що Майкл ніби домовляється про щось зі зброєю, супиться, кусає губу, ніби обмірковуючи якісь складні запитання. Я на мить втрачаю його з поля зору, коли він відходить у куток кімнати. Відтак доводиться трохи податися вперед, щоб ліпше бачити.
Майкл бере гаптовану подушку з одного з фотелів, кладе її Евелін на живіт, либонь, для того, щоб притлумити звук пострілу. А потім зовсім без вагань, без найменших сумнівів відвертається й натискає на гачок.
Пістолет немічно клацає. Майкл пробує ще раз, і знову, аж тоді я нарешті виходжу з-за ширми, поклавши край цьому фарсу.
— Нічого не вийде, — кажу я. — Я спиляв ударник.
Він не озирається. Навіть не випускає пістолета з рук.
— Я зроблю вас багатієм, якщо ви дасте мені її вбити, інспекторе, — каже він. Голос його тремтить.
— Я не можу цього зробити. І, як я вже казав вам там, надворі, я всього лише звичайний констебль.
— З вашим розумом — поки що звичайний констебль…
Він тремтить, але пістолет і далі міцно притискає до тіла Евелін.
Мене заливає циганський піт, напруга в кімнаті така щільна, що хоч пригорщами її черпай.
— Містере Гардкасл, кидайте зброю й розверніться. Повільно, будь ласка.
— Не бійтеся мене, інспекторе, — каже він, укидаючи пістолет до квіткового горщика, і розвертається, скинувши руки догори. — Я нікому не бажаю зробити нічого лихого.
— Не бажаєте? — перепитую я, здивований його засмученим обличчям. — Та ви ж оце щойно намагалися випустити п’ять куль у власну сестру!
— І кожна з них була б проявом милосердя, запевняю вас, — і досі стоячи зі скинутими догори руками, він показує на фотель біля шахівниці, де я вперше побачив Евелін. — Ви не проти, якщо я сяду? Трохи паморочиться в голові.
— Будь ласка, — озиваюсь я, пильнуючи за ним. Він важко опускається в крісло. Я трохи переймаюся, що він може гайнути до дверей, але, відверто кажучи, Майкл має вигляд людини, у якої вже просто немає сил боротися. Він блідий, змучений, руки зморено звисають з билець, ноги простягнуті. Судячи з усього, усі сили він спрямував на те, щоб примусити себе натиснути на гачок.