— Ви їй про це розповіли?
— Хіба ж я міг? — питає він засмучено. — Цей план був її єдиним шансом звільнитися, стати щасливою… Хіба ж я міг розчарувати її?
— Тоді ви могли б убити Діккі.
— Коулрідж сказав те саме, але я не мав на це часу! Мені треба було, щоб він засвідчив смерть Евелін, а одразу ж після цього він мав намір піти до батька… — Майкл хитає головою. — Я дійшов єдиного можливого рішення.
На столі біля його крісла стоять два келихи з віскі. Один з них наполовину повний, на склі помітний відбиток губної помади. Інший майже порожній, хіба на самому денці залишилося трохи напою. Майкл звільна тягнеться до келиха з відбитком помади, не зводячи з мене очей.
— Ви не проти, якщо я хильну трохи? — питає він. — Це келих Евелін. Ми вирішили випити перед початком балу. За те, щоб усе вдалося.
Горло йому перехоплює. Будь-яка з інших моїх подоб вирішила б, що його поймає каяття, але Рештон здатний за милю відчути чужий страх.
— Певна річ.
Майкл із вдячністю бере келих і добряче ковтає. Принаймні після цього руки в нього тремтять уже набагато менше.
— Я добре знаю свою сестру, інспекторе, — каже він хрипко. — Вона завжди ненавиділа примус, іще з дитинства. Вона б просто не винесла цього приниження — жити з Рейвенкортом, знати, що позаочі з неї глузують… От, гляньте лишень, на що вона була ладна, щоб цього уникнути! Цей шлюб просто знищив би її… так, не одразу, поступово, але знищив би! Я хотів позбавити її цих страждань!
Майклові щоки маковіють, зелені очі наче скляні. Погляд сповнений такого щирого, такого відвертого смутку, що я йому майже вірю.
— Отже, річ не в грошах, — кажу невиразно.
Зажура його де й дівається, він супиться.
— Евелін згадувала, що батьки погрожували викинути вас із заповіту, якщо вона не виконає їхній наказ, — кажу я. — Її шантажували вами, і це спрацювало. Вона приїхала сюди через їхні погрози, але хтозна, чи зголосилася б вона на це, якби знала, що її план зазнає невдачі? Смерть Евелін усім розв’язала б руки.
— Та роззирніться ви навколо, інспекторе! — каже він, змахуючи рукою, у якій стискає келих. — Ви що, серйозно вважаєте, що заради цього варто вбити?
— Тепер, коли ваш батько вже не розтринькуватиме родинні статки, ваше становище, як на мене, неабияк покращиться.
— Розтринькування статків — це все, на що здатний мій батько, — форкає він, допиваючи віскі.
— Це саме через це ви його вбили?
Він кривиться ще дужче. Стискає губи. Обличчя полотніє.
— Я знайшов його тіло, Майкле. Я знаю, що ви його отруїли, либонь, тоді, коли пішли покликати на полювання. Ви залишили в сторожівні записку, згідно з якою винна в цьому Евелін. Відбиток черевика під вікном — сильний хід… — На його обличчі з’являється якийсь невпевнений вираз. — Чи це зробив хтось інший? — питаю я звільна. — Може, Фелісіті? Визнаю, це я ще не з’ясував. Чи то був відбиток вашої матінки? Де вона, Майкле? Чи її ви також убили?
Очі його розширюються, обличчя вражено кривиться, келих вислизає з руки на підлогу.
— Що, заперечуватимете? — питаю я, раптом відчувши невпевненість.
— Ні… Я… Я…
— Де ваша мати, Майкле? Це вона вас напоумила на все це?
— Вона… Я…
Спершу я вирішую, що те, як він затинається, як хапає повітря, — це свідчення каяття й марної спроби дібрати правильні слова. І лише коли його пальці стискають бильце, а на губах з’являється біла піна, я розумію, що його отруєно.
Схоплююся, але й гадки не маю, що робити.
— Допоможіть! — гукаю я.
Майкл випинається дугою, усі м’язи клякнуть, очі наливаються кров’ю. Він хрипить і долілиць падає на підлогу.
Аж тоді я чую якийсь шум за спиною. Рвучко озираюся й бачу, що на столі б’ється в корчах Евелін, і на губах у неї булькотить така сама біла піна.
Двері розчахуються. Каннінгем ціпеніє у дверному отворі, витріщаючись на всю сцену з роззявленим ротом.
— Що тут відбувається?! — вигукує він.
— Їх отруєно! — кричу я, дивлячись то на Майкла, то на Евелін. — Покличте Діккі!
Каннінгем мчить геть, щойно зачувши це. Я хапаюся за голову, безпорадно дивлячись на брата й сестру. Евелін корчиться на столі, наче одержима, Майкл стиснув зуби так, що ті аж кришаться.
«Протиотрута, бовдуре!»
Рука моя пірнає в кишеню, і я видобуваю звідти три слоїчки, які поцупив з Беллової скрині сьогодні вдень, коли ми з Каннінгемом забирали звідти наркотики. Розгортаю записку й шукаю якісь указівки, яких, як мені добре відомо, там немає. Мабуть, треба все змішати, але я зеленого поняття не маю, у якій пропорції. Я навіть не впевнений, що протиотрути вистачить на двох.